Наш soi-disant[412] моряк хвильку жадібно, мовби з голоду, пожував, і тільки тоді відказав:
— Таки притомився я від усіх тих скель, що стирчать у морі, — виголосив він, — від кораблів-пароплавів, посудин усяких. Сама тобі солонина повсякчас.
І змовк із глибоко змореним виглядом. А його допитувач, переконавшись, що навряд чи поталанить вирвати ще щось із такого старого-хитрющого оповідача, спробував уявою охопити незмірні обшири води на нашій планеті, адже досить сказати, що вода покриває, як свідчив перший же погляд на мапу, добрих її три чверті, й істина ця спонукала його глибоко відчути, що означає вислів Володар Хвиль. Багато разів, не менше дванадцяти, він помічав біля Норс-Булла в Доллімаунті перестарка-моряка, геть уже старезного, що зазвичай сидів собі на дамбі край самого моря, не особливо приємно пахучого, і в напівзабутті дивився на нього, а воно — на нього, мріючи про ліс зелений, пасовиська свіжі, як десь там у когось співається. Відкочуючися від нього, воно завжди дивувалося, чому він усе сидить. Можливо, той намагався розгадати якусь таємницю, поневіряючись від антиподів до антиподів і далі в тому самому дусі, і над і під — хоча навряд щоб так уже під, бо то було б спокушати долю. А шансів же було двадцять до нуля, що ніякісінької таємниці й немає насправді. І все ж таки, коли не впадати надто в деталі, залишався красномовний факт існування моря у всьому його гордому блиску, а отже, як не цим, то тим судилося по ньому плавати, кидаючи виклик провидінню — виклик, хоча в кінцевому підсумку це просто засвідчувало, як люди примудряються перекладати на плечі ближнього тягарі непереносимі, цілковито аналогічно ідеї пекла, лотереї та страхуванню, повсюди одна й та сама основа, тож хоча б уже тому недільна рятувальна служба є найпрепохвальнішим почином, за яке широка публіка, що мешкає чи на узбережжі, а чи далеко від моря, як уже в кого склалося, повинна, вдумливо поміркувавши, бути вдячна, разом із вдячністю портовикам та береговій охороні, якій доводиться, згідно зі службовим обов’язком Ірландія сподівається що кожен тощо, перебувати на облавку й віддаватися на милість стихії за будь-якої погоди, і навіть у зимову пору в них дуже навіть суворе життя, а ще ж не слід забувати й про ірландські маяки, Кіш та інші, котрі щохвилини ризикують перекинутися, якось-то він із донькою плавав довкола одного з них і пережив ну коли не шторм то вже принаймні жорстоку хитавицю.
— А на «Піраті» плавав з нами один чолов’яга, — побажав іще щось розповісти старий морський вовк, сам пірат піратом, — так він списався на берег та й підшукав собі легеньку роботку, камердинером в одного пана, за вісім червінців у місяць. Оці-о, що на мені, це його штани, і ножик теж від нього дістався, і ще й зюйдвестку дав. А от мені до душі була б робота це постригти-поголити. Остогидло волочитися морями. І синок мій, Денні, накивав п’ятами до моря, а матінка ж була приткнула його до драпірувальника в Корк: не забажав гребти легкі гроші!
— Скільки ж йому років? — поцікавився котрийсь із слухачів, у профіль, до речі, трохи схожий на Генрі Кемпбелла, секретаря міської управи, якби його відтягнути від сповняння отих тяжкеленних службових обов’язків, не дати вмиватися кілька днів, звісно, та ще вбрати у мальовничі лахмани й наділити яскраво вираженою багряною забарвленістю носового придатка.
— Чоо-чоо? — протягло перепитав моряк, мовби чудуючись запитанню. — Це про синка мого, Денні? Та десь вісімнадцять, я так собі міркую.
Затим наш скибберинський татусь{856} обіруч роздер на грудях сіру чи то пак просто брудну сорочку й ну шкребти груди, на яких проглядало татуювання синьою тушшю, покликане зображати якір.
— Вошей там була тьма-тьменна, у тій халабуді бриджвотерській, — похвалився він. — Святу правду вам кажу. Покупатися б завтра чи післяза… А я їх, чорненьких, таки винищу. Ох і ненавиджу цих смоктунів! Бо ж до останньої кровинки з тебе висмокчуть, падли.
Укмітивши, як усі задивилися на його груди, він заради зручности для доброго товариства розтягнув сорочку ще ширше, так що вище згаданого вже освяченого традицією символу моряцьких надій та супокою всі виразно розгледіли число 16 і профіль насупленого молодика.
— Наколка, — пояснив демонстратор. — Наколото, коли ми в штиль стояли біля Одеси на Чорному морі, з капітаном Дальтоном. Один хлоп наколов мені, Антоніо звали. Оце ж він сам і є, грек.
— А дуже боліло, коли колов? — спитав хтось моряка.