Дорогою, до якої вони підходили, бесідуючи собі, гуркотіла по бруківці за висячим ланцюгом коняка, тягнучи вуличну підміталку й лишаючи позаду довгу смугу сміття, й Блум засумнівався: чи не завадив йому той гуркіт правильно розчути про шістдесят п’ять гіней та Джона Буля. Він перепитав, чи той це Джон Буль, котрий ота сама політична знаменитість, позаяк його вразило: двоє геть однакових імен, разючий збіг.
За ланцюгами коняка стала поволі повертати, і Блум, завжди пильний у питаннях безпеки, жартома застеріг, легенько торкнувши супутника за рукав:
— Цієї ночі наші життя в небезпеці. Стережіться цього парового котка!
Потім вони зупинились. Блум задивився на кінську голову, що аж ніяк не тягла на шістдесят п’ять гіней, зненацька виринувши з пітьми зовсім поруч, аж видалася ця конячина якоюсь новою, геть іншою сукупністю кісток, а також м’яса, адже це явно був тихохід, трясоніг, темногуз, хвостомах, вуховис, чиї задні ноги випереджали передні, а володар його створення, поринувши в думи, сидів на своєму сідалі. Але все ж таки яка хороша бідолашна скотинка! Він пошкодував, що не прихопив шматочка цукру, але втішив себе мудрою думкою, що навряд чи можна передбачити всі випадковості, які тільки можуть трапитися. Це ж була просто здоровезна, дурнувата, ляклива коняка-бовдуряка, позбавлена хоч би яких особливих думок чи переживань. Але навіть і собака, розмірковував він, от хоч би та дворняга в Барні Кірнана, якщо отака завбільшки, то й перепудишся, як здибаєш. Тільки тварина не винна, якщо такою вона вродилася, от як верблюд, корабель пустелі, котрий у своєму горбі переганяє виноград на горілку. Дев’ять десятих із них можна тримати в клітках або дресирувати, людині всі підвладні, навіть бджіл у вуликах замикає. Кита гарпуном загарпунити, алігатору спинку полоскотати, й він збагне твій жарт, окрейдити півня в коло, а на тигра — мій погляд орлиний. Оці актуальні роздуми стосовно диких звірів посіли на хвилю його розум, відвернувши увагу від Стівенових слів, а тим часом корабель вулиці маневрував собі далі, а Стівен розводився про вкрай цікаве старовинне…
— То про що ж я говорив? Ах так! Дружина моя, — сповістив він, переходячи зразу in medias res[435], — буде страшенно рада зазнайомитися з вами, бо вона просто обожнює всяку музику.
І кинув косий, але приязний погляд на Стівенів профіль, викапана його мати, і зовсім не так-то вже й нагадує той звичайний тип красеня-негідника, якому вони всі, безперечно, так і чіпляються на шию, ні, либонь, не таким цей уродився.
І все-таки, якщо припустити, що він успадкував батьків дар, у чому Блум був майже переконаний, то це відкривало в Блумовій свідомості нові обрії, на кшталт Ірландських Ремесел під покровительством леді Фінгалл, концерт минулого понеділка, та аристократії взагалі.
А Стівен тим часом описував витончені варіації на тему «Тут юности кінець» Янса Пітера Свелінка{877}, голландця з Амстердама, де кажуть фрау на дами. Але ще дужче подобалася йому старовинна німецька пісня Йоганнеса Єпа про супокійне море й голоси сирен, ніжних чоловіковбивць, що трохи налякало Блума: