Дівчата-бережаночки. Розірваний конверт. Руки в кишенях штанів, у візника вільний день, гуляє виспівуючи. Друг родини. Розтрівожились, саме так вимовляє він. Освітлений мол, літній вечір, оркестр.
Міллі теж. Молоді поцілунки; перші. Давно, тепер минулося. Місіс Меріон. Читає зараз, лежачи, перебирає пасма кіс, усміхається, заплітає.
Легенький дрож поплинув уздовж хребта, дедалі дужчаючи. Буває, так. Попередити. Марно: нічого не вдію. Солодкі дівочі вуста. Теж буває. Він відчув, як жаль заповнює його вщерть. Марно тепер рушати. Вуста ціловані, цілуючи ціловані. Повні клейкі жіночі вуста.
Краще їй бути там, де вона є зараз; далі від домівки. Нехай свого діла пильнує. Хотіла собаку, щоб бавити час. Можна було б туди поїхати. Серпнева відпустка, лише два з половиною шилінги туди й назад. Та чекати ще шість тижнів. Може, дістану кореспондентський квиток. Або через Мак’Коя.
Вилизавши шерсть, кішка вернулася до замазаного м’ясом паперу, нюхнула його і подалася до дверей. Вона озирнулася на нього, нявкнула. Хоче вийти. Чекатиме перед дверима, рано чи пізно вони відчиняться. Хай чекає. Неспокійна. Електрика, Відчуває грозу. До того ж умивалася спиною до вогню.
Шлунок був важкий, переповнений: потому кишки почали скорочуватися. Він устав, розстебнувши на штанях ґудзик. Кішка до нього нявкнула.
— Няв! — сказав він їй на відповідь. — Постривай-но, доки я зберуся.
Важко: день буде спекотливий. Йти нагору забагато труду.
Газета. Він любив читати, сидячи у вбиральні. Сподіваюся, ніяка лиха личина не почне туди добиватися, саме коли я.
У шухляді столу він знайшов старе число «Тіт-бітс». Склав його, затиснув під пахвою і одчинив двері. Кішка побігла вгору нечутними стрибками. Ага, хотіла податися в горішню кімнату, згорнутися клубочком на ліжку.
Прислухавшись, він почув її голос:
— Киць-киць. Іди-но сюди, кицю.
Він вийшов через кухню в сад: став і прислухався, що робиться в сусідському саду. Ані звуку. Мабуть, вішає сушитися білизну. Служниця гуляла в саду[71]. Гарний ранок.
Він нахилився, придивляючись до хирлявої м’яти, що росла біля муру. Зробити тут альтанку. Вогняні боби. Дикий виноград. Треба добрива. Бідний ґрунт. Сірчаний шар. Усякий ґрунт такий, коли його не угноювати. Кухонні помиї. Жирна глина, що воно таке? Кури в сусідському саду: їхній послід дуже добра додача. А найкраще коров’ячий кізяк, особливо коли їх годувати макухою. Солома з гноєм. Найкращий засіб чистити жіночі лайкові рукавички. Бруд чистить. Попіл теж. Дати землі лад. В отому кутку посадити горох. Салата. Тоді завжди буде свіжа зелень. Одначе город має свої вади. Ота бджола чи зелена муха на Зелені свята в понеділок.
Він простував далі. До речі, де мій капелюх? Мабуть, повісив його назад на кілочок. Або залишив унизу. Дивно, але не пам’ятаю. На стояку в холі немає місця. Чотири парасольки, її плащ. Піднімав листи. У крамниці Драго задзвонив дзвоник. Дивно, що я саме думав тієї миті. Каштанове помащене брильянтином волосся над коміром. Щойно змив і зачесав. Чи матиму я вранці час покупатися? Тара-стрит. Утік касир тамтешньої театральної каси, кажуть, Джеме Стівенс. О’Браєн.
Низький голос у того Длугача. Агенда… як воно? Ну, люба міс. Ентузіаст.
Він одчинив ногою розхитані двері вбиральні. Треба обережно, щоб не забруднити штани, і на похорон. Зайшов, нахиливши голову, щоб не зачепитися за низький одвірок. Залишивши двері прочинені, він одстебнув шлейки серед смороду затхлого хлорного вапна і старого павутиння. Перш ніж сісти, визирнув у щілину на сусідські вікна. Король сидів у скарбниці. Нікого.
Присівши на помості, він розгорнув газету, гортаючи сторінки на оголених колінах. Що-небудь нове й легеньке. Не дуже поспішай. Стримайся хвилину. Перша премія. «Метчемів спритний хід». Написав містер Філіп Б’юфой, Плей-гоуерс клуб, Лондон. Авторові сплачено з розрахунку по гінеї за шпальту. Три з половиною. Три фунти три. Три фунти тринадцять шилінгів і шість пенсів.
Спокійно прочитав він першу шпальту, відтак, поступаючись, але ще притримуючи, почав другу. Посередині, остаточно поступившись, він дав кишечнику випорожнитися вільно, продовжуючи сумирно, спроквола читати, учорашнього легкого закрепу як і не бувало. Либонь не надто товстим, геморой знову не розійдеться. Аж ні, оце саме воно. Ага. Ухх! Для тих, кого діймає закреп: одна пігулка святої кори. Чого в житті не буває. Воно його не розчулило й не зворушило, але написано було вправно. Тепер друкують усе. Дурна пора. Він читав далі, спокійно сидячи. Авжеж вправно. «Метчем часто думає про спритний хід, за допомогою якого він завоював смішливу чарівницю, що нині». Починається й закінчується у згоді з мораллю: «Рука в руку»{139}. Хвацько. Він знову перебіг очима прочитане і, відчуваючи спокійний тік рідини, доброзичливо позаздрив містерові Б’юфоєві, котрий це написав і котрому сплатили три фунти тринадцять шилінгів і шість пенсів.