Білі коні з білими трепітками на лобі вибігли скоком із-за Ротонди. Промайнула маленька труна. Ховають похапцем. Катафалк. Незаміжня. Чорні для заміжніх. Перісті для парубків. А черниці гніді коні молодці.
— Шкода, — сказав Мартін Каннінгем. — Дитина.
Обличчя карлика фіялкове і зморщене, як у маленького Руді. Тіло карлика, м’яке, як замазка, у сосновому ящику, оббитому білим. Платить допомогове похоронне товариство. Пенні на тиждень за шматок дерну. Наше. Любе. Маленя. Дитина. Ненароком. Помилка природи. Якщо здорове, то від матері. Якщо ні, від батька. Народите собі здоровішу.
— Бідолашне маля, — сказав містер Дедалус. — Одстраждалося.
Карета поїхала повільніше узвозом площею Ратленд-сквер. Дорога важка.
Могила чека. Хай торохтять. Кістки бідака{193}.
— У розквіті сил, — сказав Мартін Каннінген.
— Але найстрашніше, — мовив містер Пауер, — коли людина накладає на себе руки.
Мартін Каннінгем витяг притьмом годинника, кахикнув і поклав його знову в кишеню.
— Для родичів це найбільша ганьба, — додав містер Пауер.
— Тимчасове потьмарення розуму, звичайно, — рішуче сказав Мартін Каннінгем. — Треба до таких людей милосердя мати.
— Кажуть, що на це здатний тільки боягуз, — озвався містер Дедалус.
— Не нам про це судити, — мовив містер Каннінгем.
Містер Блум хотів був щось сказати, але знову стулив губи. Великі очі Мартіна Каннінгема. Одвів погляд убік. Добряча людяна душа. Розумний. З обличчя схожий на Шекспіра. Завжди добре слово скаже. Тутешня людність не має жалю ані до них, ані до дітовбивць. Не дають ховати за християнським звичаєм. Колись, бувало, простромляли кілком серце в могилі. Наче воно й так не розбите. Та часом вони каються, коли вже пізно. Знаходять у річці, вчепився за очерет. Він глянув на мене. А жінка в нього страшенна п’яниця. Купує їй нову обставу в дім раз по раз, а вона чи не щосуботи закладає меблі під його ймення. Довела до такого життя, що й у пеклі гірше не буде. Та тут і святий не витримає. У понеділок зранку починай знову. Впрягайся у лямку. Мати Божа, ну й видовище було, мабуть, того вечора, коли Дедалус, казав мені, заходив. Упилася й пішла у Скоки з Мартіновою парасолькою:
Він одвів погляд. Він зна. Могила чека.
День, коли йшло слідство. Пляшка з червоною наліпкою на столі. Номер у готелі, картини зі сценами полювання. Задуха була. Сонце крізь щілини жалюзі. Вуха слідчого, здорові й волохаті. Бутс виступав із свідченням. Спочатку думав, що він спить. Потім побачив наче жовті смужки на обличчі. Сповз із ліжка. Висновок: надмірна доза. Нещасливий випадок. Лист. Моєму синові Леопольдові.
Вже ніякого болю. Не прокинешся. Кістки бідака.
Карета швиденько покотилася до Блессінгтон-стрит. Дорога важка.
— Здається, помчали алюром, — сказав Мартін Каннінгем.
— Ще, чого доброго, перекине нас посеред дороги, — озвався містер Пауер.
— Сподіваюся, що ні, — сказав Мартін Каннінгем. — Завтра в Німеччині будуть великі перегони. Гордон Беннет{195}.
— Щира правда, — сказав містер Дедалус. — Цікаво було б подивитися.
Коли вони повернули на Берклі-стрит, шарманка біля басейну послала їм навздогін скрипучу хвацьку пісеньку. Чи бачив хто-небудь Келлі{196}? Ка є два ел і. Похоронний марш із «Саула»{197}. Він не кращий за старого Антоніо{198}. Покинув мене безгріш-ноніо. Пірует! Mater Misericordiae[84]. Еклз-стрит. Там мій дім. Велика лікарня. Є відділ для невиліковно хворих. Дуже втішно. Шпиталь Божої Матері для вмираючих. Трупарня тут же внизу. Де померла стара місіс Райорден{199}. У жінок страшний вигляд. Її годувальна чашка, і пхають у рот ложку. Потім заставляють ліжко ширмою, щоб помирала. Приємний хлопчина, той студент, що перев’язував мене, коли бджола вкусила. Кажуть, він перейшов у пологовий будинок. З одної крайности в іншу.
Карета завернула на повній швидкості за ріг; спинилася.
— Що там знову?
Поділений гурт клеймованої худоби сунув повз вікна, мукаючи, незграбно ступаючи розбитими копитами, поволі обмахуючи хвостами зашкарублі від гною, кістляві крупи. Збоку й поміж ними бігли рудаві вівці, бекаючи від страху.