Професор посміхнувся, не розтуляючи свої довгі губи.
— То як? Заодно зі своєю старою Римською Імперією? — шпигнув його Майлс Кроуфорд.
Він узяв цигарку з відкритого портсигара. Ленеган відразу ж послужливо підніс йому сірника й сказав:
— Увага! Послухайте мою найновішу загадку.
— Imperium Romanum, — стиха почав Дж. Дж. О’Моллой. — Назва звучить куди шляхетніше, ніж британська чи брикстонська{252}. Вона чимось нагадує оливу, яку підливають у вогонь.
Майлс Кроуфорд спрямував у стелю потужний перший струмінь диму.
— Так воно і є, — озвався він. — Ми — олива. Я і ви це — олива у вогні. І надії уціліти у нас не більше, ніж у грудки снігу в пеклі.
— Постривайте-но хвилину, — озвався професор МакГ’ю, піднявши два пальці (два спокійні кігті). — Не слід зважати на слова, на те, як вони звучать. Ми думаємо про Рим імперський, імператорський, імперативний.
Він зробив ораторський жест, простягнув руки, вистромивши їх із обстріпаних брудних манжетів, і провадив:
— Яка була їхня цивілізація? Розкішна, згоден; але й грішна. Cloacae: стічні канави. Євреї десь у пустелі чи на вершині гори казали: Яке чудове місце. Поставмо тут жертівник Єгові. А от римлянин, як і англієць, що йшов слідом за ним, приносив на кожний новий берег, на який ступала його нога, (на наш берег вона ніколи не ступала{253}) тільки одне: одержимість клоакою{254}. Вбраний у свою тогу, він озирався навколо і казав: Яке чудове місце. Спорудимо тут ватерклозет.
— І його неодмінно споруджували, — докинув Ленеган. — Наші давні предки, як ми знаємо з першого розділу книги Гіннеса, полюбляли струмені вологи.
— Вони були вірними паладинами природи, — стиха додав Дж. Дж. О’Моллой. — Але ж ми отримали також римське право.
— Разом із його пророком Понтієм Пілатом, — озвався професор МакГ’ю.
— А ви знаєте історію з Пеллесом, головою суду при Державній скарбниці? — запитав Дж. Дж. О’Моллой. — Це сталося під час обіду в королівському університеті. Все йшло як по маслу.
— Спочатку відгадайте мою загадку, — урвав його Ленеган. — Ви готові?
І тут із вестибуля зайшов містер О’Медден Берк{255}, високий чолов’яга в просторому сірому костюмі з донегальського твіду. А слідом за ним Стівен Дедал, скидаючи капелюха.
— Entrez, mez enfants[95]! — вигукнув Ленеган.
— Я привів суплікатора, — милозвучно повідомив містер О’Медден Берк. — Юність проваджена Досвідом хоче зустрітися з Розголосом.
— Вітаю вас, — сказав редактор, простягаючи руку. — Заходьте. Ваш батечко щойно пішов.
Ленеган гукнув до всіх:
— Тихо! Яка опера твердить, що дуру настав кінець? Думайте, міркуйте, гадайте, і кажіть.
Стівен простягнув аркуші, надруковані на друкарській машинці, і показав на заголовок та підпис.
— Хто? — запитав редактор.
А край аркуша одірвано.
— Містер Гаррет Дізі, — пояснив Стівен.
— Той старий котолуп, — сказав редактор. — А хто одірвав? Що, йому раптом закортіло в одне місце?
— Добрий день, Стівене, — привітався професор, підходячи і зазираючи через плече. — Ящур? Невже ви стали..?
Бардом-биколюбом.
— Добрий день, сер, — відповів Стівен, паленіючи. — Ні, це не мій лист. Це мене попросив містер Гаррет Дізі…
— Та я його знаю, — перебив його Майлс Кроуфорд. — Знав і його дружину. Такої відьми, як вона, ще не бачив білий світ. У кого-кого, а у неї, присягаюся Христом-Богом, ящур був напевно! Хто не пам’ятає, як одного вечора вона виплеснула суп просто в обличчя офіціантові в «Зірці й підв’язці». Отак-о!
Гріх у цей світ приніс не хто інший, як жінка. Це ж Єлена, яка втекла від Менелая, примусила греків десять років… О’Рурк, принц Бреффні.
— То він удовець? — запитав Стівен.
— Еге ж. Солом’яний, — відповів Майлс Кроуфорд, продивляючись машинописний текст. — Імператорські стайні. Габсбурґ. Ірландець урятував йому життя{256} на міському валу Відня. Не треба про це забувати! Максиміліан Карл О’Доннелл, граф фон Тирконнелл ув Ірландії. Тепер він послав свого спадкоємця, і той привіз нашому королю титул австрійського фельдмаршала. Там можна чекати яких завгодно неладів. Дикі Гуси. Авжеж, постійно. Не забувайте цього!