Страхіття, з якого ти ніколи не прокинешся.
— Я бачив усе це на власні очі, — з гордістю заявив редактор. — Я був присутній при цьому. Дік Адамс{268}, щира душа, найдостойніший з усіх тих, хай їм біс, хто, за велінням Господа, народився в місті Корку, і я.
Ленеган уклонився якійсь уявній появі і звернувся до неї:
— Мадам, я Адам. Зараз тут ого-го баб.
— Про історію! — вигукнув Майлс Кроуфорд. — Першою там з’явилася бабця з Принс-стрит{269}. Був там плач і скрегіт зубів. Через одне рекламне оголошення. Ескіз для нього зробив Ґреґор Ґрей. І зразу привернув до себе увагу. Потім Педді Гупер почав давити на Тей Пея{270}, і той узяв його в свій «Стар». Тепер він працює у Блюменфельда{271}. Ось як часом буває в пресі. Ось як часом ведеться талантові. Пайєтт{272}! Він усім їм був як рідний тато.
— Батько сенсаційної журналістики, — підтвердив Ленеган. — І шуряк Кріса Каллінана{273}.
— Алло?.. Ви слухаєте?.. Так, він іще тут. Приходьте, поговоріть самі.
— Де ви знайдете тепер такого газетяра, га? — вигукнув редактор. І згорнув підшивку.
— Мельви правнов, — зауважив, звертаючись до містера О’Медден Берка, Ленеган.
— Дуже вправно, — погодився містер О’Медден Берк.
Професор МакГ’ю вийшов з кабінету.
— Раз ми заговорили про непереможних, — розпочав він, — то чи знаєте ви, що кількох вуличних торговців притягнули до відповідальности…
— Авжеж, так, — жваво озвався Дж. Дж. О’Моллой. — Леді Дадлі{274} поверталася додому, пішла через парк подивитися, як там дерева, повалені торішнім циклоном, і вирішила купити листівку з видом Дубліна. І виявилося, що ця листівка присвячена пам’яті чи то Джо Брейді, чи Найпершого, чи Козолупа. Біля самої резиденції намісника, можете собі уявити!
— А теперішні годні хіба що ґудзиками та гапликами торгувати, — провадив Майлс Кроуфорд. — Пхе! І преса, і суд. Чи знайдете ви де-небудь тепер такого адвоката, як ті хлопці, як Вайтсайд, як Айзек Батт, як срібноустий О’Гейган{275}? Га? Ет, чорта з два! Хіба що бозна де.
Він замовк, а його губи все ще кривилися, здригаючись у нервовій зневажливій посмішці.
А чи зажадала б яка жінка поцілувати ції губи? Як ти можеш довідатися? То чому ти про це написав?
Губи, згуби. Чи губи якось ведуть до згуби? Чи згуби до губ? Певно, можуть якимсь чином. Зуби, куби, труби, зруби, клуби, крупи, груби. Рими: двоє людей одягнених однаково, виглядають однаково, два на два.
Він бачив, як вони, дівчата, наближаються по троє{276}, в зеленому, в рожевому, в брунатному, сплітаючись, per l’aer perso[97], у фіолетовому, у пурпуровому, quella pacifica oriafiamma[98], в золоті орифлами, di rimirar fe piu ardenti[99]. А я старець, каюся, ноги як оливом налиті, у темрятині ночі; губи згуби; яма мама.
— Говоріть тільки за себе, — застеріг містер О’Медден Берк.
Дж. Дж. О’Моллой, посміхаючись блідою посмішкою, прийняв виклик.
— Любий мій Майлсе, — почав він, кинувши цигарку, — ви неправильно витлумачили мої слова. Поки-що мене ніхто не уповноважував захищати права третьої професії qua професії{277}, проте хочу сказати, що ваш коркський темперамент{278} породжує у вас надмірну категоричність. Чом ми не беремо до уваги ані Генрі Граттана, ані Флада, ані Демосфена, ані Едмунда Берка{279}? Ми всі знаємо Ігнатія Галлагера і його шефа з Чейплізода, Гармсворта{280}, який видавав копійчані газети, і його американського кузена, редактора жовтого журнальчика в стилі Бауері, не кажучи вже про «Новини від Педді Келлі{281}», «Що бачив П’ю» і нашого невсипущого друга «Скіберинського орла». То ж навіщо тягнути сюди такого майстра судового красномовства, як Вайтсайд? І досить дневі газети своєї.
— Граттан із Фладом дописували до цієї ж таки газети, — вигукнув редактор йому в обличчя. — Ірландські добровольці. Де ви є тепер? Заснована 1763 року. Доктор Лукас{282}. А чи є у вас тепер такий дописувач, якого можна порівняти з Джоном Філпотом Карреном{283}? А дзуськи!
96