— Ну, чому ж, — відмовив Дж. Дж. О’Моллой. — От, наприклад, королівський адвокат Буш{284}.
— Буш? — перепитав редактор. — Що ж, згоден. Буш, я згоден. У нього в жилах це є. Кендал Буш, чи, тобто, я хотів сказати Сеймур Буш.
— Він уже давно мав би засідати у верховному суді, — озвався професор, — якби не… Та про це не будемо.
Дж. Дж. О’Моллой повернувся до Стівена і сказав тихо й водночас виразно: 1 2 3
— Гадаю, один із найдовершеніших риторичних періодів, які мені довелося чути, прозвучав із уст Сеймура Буша. Розглядалася справа про братовбивство, відома всім справа Чайлдса. Буш виступав як його захисник.
До речі, як він про це довідався? Він же помер уві сні. Чи тут інша історія, про звіра з двома спинами?
— То який він був? — запитав професор.
— Він говорив про принцип свідчення, — сказав Дж. Дж. О’Моллой, — про те, як його витлумачено у римському праві на відміну від давнішого Мойсеевого закону, lex talionis[102].
І принагідно згадав Мойсея Мікеланджелового у Ватикані{285}.
— Ага.
— Кілька вдало підібраних слів, — попередив Ленеган. — Тихо!
Пауза. Дж. Дж. О’Моллой видобув свій портсигар. Чекаємо марно. Якийсь пшик.
Оповісник замислено видобув сірники й закурив сиґару.
Згодом я часто думав, згадуючи минуле і ті дивні дні, чи, бува, не оця дріб’язкова дія, тривіальна сама по собі, це чиркання сірником визначило подальший напрям обох наших життєвих доріг.
Дж. Дж. О’Моллой знову заговорив, виразно вимовляючи кожне слово:
Він сказав про нього так: це кам’яна фігура, рогата і грізна, це музика, що застигла в мармурі, це вічний символ мудрости і ясновидіння, божественне в образі людини, гідне жити, якщо гідний жити витвір уяви або рук скульптора у мармурі, духовно перетвореного чи здатного духовно перетворювати.
Його зграбна рука хвилястими помахами позначала повтори і спад.
— Чудово! — відразу озвався Майлс Кроуфорд.
— Плід божественного натхнення, — сказав містер О’Медден Берн.
— Вам подобається? — запитав Стівена Дж. Дж. О’Моллой.
Стівен, його душа в полоні краси мови і жесту, спромігся тільки почервоніти. Він узяв цигарку з портсигара, і Дж. Дж. О’Моллой простягнув портсигар Майлсу Кроуфорду. Ленеган, знову ж таки, дав їм прикурити і, скориставшися нагодою, висловився по-своєму:
— Красненькус дякуємс.
— Професор Мадженніс{286} говорив мені про вас, — сказав Стівену Дж. Дж. О’Моллой. — То щиро скажіть, яка ваша думка про цей гурт герметистів{287}, поетів опалової мовчанки з їхнім містичним маестро А. Е.? Усе це розпочала відома дама Блаватська. Вона чудово вміла дурити людям голову. Даючи інтерв’ю якомусь янкі, А. Е. сказав, що ви завітали до нього мало не серед ночі, щоб запитати його думку про плани свідомости. Мадженніс вважає, що ви, певно, зробили це жартома, аби посміятися з А. Е. Він, Мадженніс, людина дуже високої моралі.
Говорив про мене. Що ж він сказав? Що ж він сказав? Що ж він сказав про мене? Ні, не спитаю.
— Ні, дякую, — сказав професор МакГ’ю, порухом руки відхиляючи запропонований портсигар. — Постривайте хвильку. Хочу сказати одну річ. Найкращий зразок красномовства, який мені довелося чути, була промова Джона Ф. Тейлора{288} на засіданні історичного товариства нашого університету. Перший там виступив містер Фіцгіббон{289}, теперішній голова апеляційного суду, а обговорювали вони нове на ті часи питання, есей, який обстоював відродження ірландської мови.
Він обернувся до Майлса Кроуфорда і сказав:
— Ви ж знаєте Джералда Фіцгіббона. То можете уявити собі стиль його промови.
— Кажуть, він засідає разом із Тімом Гілі{290}, — озвався Дж. Дж. О’Моллой, — в господарській комісії коледжу Триніті.
— Він засідає разом із дитинкою в сорочечці, — сказав Майлс Кроуфорд.