— Дим нашого торфу забив йому баки, — припустив Джон Еглінтон.
Ми, англійці, усвідомлюємо, що. Знає кицька, чиє сало з’їла. Гайнув. А я частувався був його цигарками. Зелений яскристий самоцвіт. Ізмарагд в оправі морів.
— Люди не розуміють, які небезпечні можуть бути пісні кохання, — містично застерегла його яйцеподібна аура Рассела. — Здвиги, що спричиняють світові перевороти, зароджуються мареннями і жаданнями якогось селянина, коли він оре на горбі свою ниву. Для них земля не просто рілля, вона рідна мати. Розріджене повітря академії та арени навіює комусь задум написати популярну повістинку чи створити пісеньку-шансонетку, Франція в особі Малларме викохує найпривабливішу квітку зіпсутости, проте жадане життя відкривається тільки для вбогих духом, тобто життя Гомерових феакійців.
По цих словах містер Кращ спрямував свій приязний погляд на Стівена.
— До вашого відома, — сказав він, — Малларме написав чудові вірші в прозі. Стівен Маккенна{375} цитував їх мені в Парижі. Один із них про «Гамлета». Він каже: Il se promene, lisant au livre de lui-meme[115], розумієте, і читає в книжці про самого себе. Він розповідає про те, як «Гамлета» поставили у французькому містечку, розумієте, десь у провінції. Ось таке було оголошення.
Вільною рукою він зграбно накреслив у повітрі напис афіші дрібними літерами.
І повторив, звертаючись до Джона Еглінтона, який знову насупився:
— Piece de Shakespeare, розумієте. Це так по-французькому, це французький спосіб бачення. Hamlet ou…
— Безжурний жебрак{377}, — підказав Стівен.
Джон Еглінтон засміявся.
— Атож, це, мабуть, підійде, — погодився він. — Чудовий люд, без усякого сумніву, хоча в деяких справах вони страшенно недалекоглядні.
Сценічний ефект купи привселюдних убивств.
— Роберт Ґрін{378} назвав його катом душі, — сказав Стівен. — Недарма він був сином різника{379}, який махав сокирою та плював у долоню. Дев’ятеро життів{380} загублено, щоб урівноважити одну смерть — його батька. Отче наш іже єси в чистилищі. Гамлети в хакі{381} стріляють, не гаючись. Кривава різанина у п’ятому акті — це передбачення концентраційного табору, що його оспівав містер Свінберн{382}.
Кренлі, я його слухняний ординарець, який спостерігає за тим, що діється на полі бою, здаля.
Посмішка сакса й крик янкі. Чортяка і чорторий.
— Скоро він скаже, що «Гомлет» це оповідь про привиди, — зазначив Джон Еглінтон до відома містера Краща. — Він, як хлопець-гладун у «Піквікському клубі», хоче настрахати так, щоб у нас усе тіло тремтіло{383}.
Моє тіло слухає його: тремтить, слухає.
— А що таке привид? — запитав Стівен із новим завзяттям. — Хтось такий, що став невідчутний чи то по своїй смерті, чи то кудись надовго завіявшись, чи то змінилися звичаї. Єлизаветинський Лондон однаково далекий від Стратфорда, як і розбещений Париж від цнотливого Дубліна. Хто ж цей привид із limbo patrum[117]{384}, що повертається у світ, де його всі забули? Хто такий король Гамлет?
Джон Еглінтон засовався, відхилив назад своє хиряве тіло, щоб зважити, що й до чого.
Наживку взяв.
— Час дії: ця сама пора дня, середина червня, — розпочав Стівен, просячи уваги швидким поглядом. — На даху театру, що стоїть на березі Темзи, піднято прапор. Поблизу, в Паризькому саду, реве у своїй ямі ведмідь Саккерсон. Старі моряки, які плавали ще з Дрейком{385}, жують свою ковбасу серед глядачів, що сподобилися тільки на стоячі місця.