Выбрать главу

Він став до молитви на дерев'яну дошку, накриту протертим килимком. Коліна відчули холодну вологу.

«Зглянься, Отче, над заблудшим, негідним, над тим, що ставав на всі шляхи і зі всіх тих шляхів сходив на півдорозі, що прикладався до всіх чаш і жодної не допив…»

Він молився довго. Працелюбний павук за цей час устиг сплести каркас трикутної павутинки. Коли килимок під колінами висох, молільник відчув чужу присутність. Неквапом озирнувся. За теперішніх непевних часів за спиною міг виявитись хто завгодно. І душогуб з ножем, і потребуючий духовної розради.

— Простіть заради Бога, Григорію Савичу, що бездозвільно ущербив ваше священне передстояніє, — заголосив заспинний стоятель, невисокий огрядний чоловік, одягнений у партикулярне плаття на штиб угорського жупана. — Жажду припасти до чістєйшаго істочніка істиннаго ненарочитаго любомудрія.

«От принесло ще одного посполитого златоуста. Недарма мені Начитаний наснився», — вирішив Григорій, а вголос мовив:

— Мир вам, добрий чоловіче. Заходьте. Сія келія вельми тісна і темна. Проте для істинного філософа рукодільні стіни не є тим Паргадом, сіреч завісою передвічною, котра спроможна відділити істот сотворенних від світла їхнього Творця.

— Воістину! — погодився гість.

— Звідки ви, добрий чоловіче?

— Моє ім'я Остап із роду Беніковських, ніжинських міщан і негоціянтів, — назвав себе гість. — Прийшов до вас, дорогоцінніший Григорію Савичу, не лише від своєї персони, вельми нєзначітєльної і чинами обійденої, але від чеснаго ніжинського товариства ваших істинних послєдоватєлєй і почітатєлєй. Ними мені доручено передати вам оце.

Беніковський зняв з себе пояс, зроблений з вітрильного полотна, розгорнув його таємну кишеню, і в келійному мороці серпасто блиснули три золоті монети старого європейського карбу.

Григорій запитально подивився на Беніковського.

— Ми знаємо, що ви, Григорію Савичу, є істинним та уславленим нєстяжатєлєм і з прєзрєнієм ставитесь до брєнного металу; примноженням же онаго озабочєни сліпці віку сього. Але знаємо ми й про те, що вам доручено нєдрєманно і твєрдомислєнно блюсти скарбище прадідів наших і що цим найчеснішим паладіумом во врємєна прєдуказаниє відкуплена і спасєна буде земля наша. То ж уклінно просимо примножити той утаєний скарб скромним овочем наших торгових трудов. Послано мене до вас під сугубим секретом і саме у сей час, коли тутешні власті і сопутствующа їм суєтна людність отбилі до Харкова[1]. Прошу вас, не відмовте у приношенні і благословіть, благий яснобаченний муже.

Беніковський незграбно, як усі черевані, сповз на коліна, натужено засопів і поклав пояс з дукатами на ліжник біля Сковороди.

Той мовчки дивився на смиренного ніжинського міщука. Думав про те, як міліють і втрачають опаловий спокій глибокі озера таємниць. Як витікає із них крізь тисячі дрібних дірок людських теревенів тиха непрозора вода забуття. От вже і цей некликаний голосить про «паладіум». Наче переповідає кумасям ярмаркову плітку.

«Бугало вогнений… Але ж як борзо пояснення сну прийшло. Не затрималось, не заблукало, — виникла у голові Григорія холодна думка. — Блискавка влучає у ті місця, де сховано гріхи і скарби. Блискавка не помиляється. Ніколи».

Частина I. Стадія Венери. Вежа

Київ, липень, наш час

Вперта вуличка блукала і вигиналась поміж складами і гаражами, звужувалась до щілини, протискалась під балконами нахабних новобудов, пірнала під залізничні мости, але все не вичерпувалась і бігла, бігла, бігла далі. Її кольорові будівлі з трьохсотими номерами виявились веселішими за сірі і жовті з двохсотими. Вперта вуличка вивела Вигилярного за край промислової забудови, туди, де ще збереглись особняки з мансардами і старими яблунями. Ті стомлені дерева спирались важким гілляччям на широкі дошки фарбованих парканів.

Саме такий старосвітський паркан оточував садибу і двоповерховий особняк під триста тридцять сьомим номером. Від сусідніх парканів його відрізняв хіба що яскравий спрей-арт — обведений чорним контуром малюнок жіночого тіла, роздутих, немов дирижаблі, bubble-letters[2] і ще кілька знаків, що їх Вигилярний не зміг розібрати. Графіті здавалось зовсім свіжим. Червоне кільце фарби, яке нічні райтери накреслили навколо кнопки дзвінка, масно виблискувало. Вигилярний не втримався і провів вказівним пальцем по спокусливій фарбі. Палець залишився чистим. Хитро примружився на псевдомасляний блиск і рішуче натиснув кнопку.

вернуться

1

Наприкінці вересня 1780 року в Харкові помпезно святкували заснування намісництва.

вернуться

2

Один із найпоширеніших стилів сучасного спрей-арту.