Вони спорожнили гранчаки. Гречик негайно наповнив їх знову.
— Ну добре, — сказав він, на око вирівнявши кількість рідини у склянках, — я зрозумів. Від суспільно корисних міфів у тебе в носі крутить. А куди ж ти сам хочеш повернути?
— В мене, Геннадію Романовичу, немає певності. Лише інтуїція.
— То куди?
— До темряви.
— Куди-куди? — у почервонілих очах Гречика застрибали хитрі бісики.
— Сковорода, на мою думку, був причетним до найглибших окультних вчень своєї доби.
— Дійсно, найтемніша із можливих темряв, — професор підніс стакан до підборіддя. — Nox fert consilium![4]
— Я, професоре, не відмовлюсь й від порад ночі, — Вигилярний, як і господар, вкотре випив до денця. Шматки льоду сиротливо дзенькнули.
— Ризикуєш, — Гречик стукнув порожнім стаканом об стіл.
— Чим це я ризикую?
— Не люблять люди тої твоєї темряви. А ще більш не люблять ускладнювати. Ніч не радить масам. Ніч радить лише обраним.
— А може люди просто бояться істини?
— Ну це таке, всім відоме й нецікаве, — професор знов наповнив гранчаки. — І дурневі зрозуміло, що істина — це вельми незручна дівчинка. Як казали вчені дидаскали за часів Григорія Савича: істина єси суть, стражденно висуполнена. А посполитим потрібні прості зрозумілі гасла. Позитивні і світлі, як герої телевізійних серіалів. Люди, вони ж такі… Якщо побачать у тобі темряву, то в три секунди розірвуть тебе на шматки. Задля власного спокою розірвуть. Закони зграї, вони й в Африці — закони зграї.
— Проте можна спробувати їх обійти.
— Спробувати завжди можна, — Гречик зняв окуляри, поклав їх на стіл і почав пальцями масувати набряки під очима. — Та лише дальньою стежкою і в бронежилеті… Наукові ступені і посади тебе не цікавлять?
— Цікавлять, чому ж ні. А у вас є пропозиції?
— Не було б у мене пропозицій, я б тебе до Києва не викликав. Є до тебе одна пропозиція. Але це довга розмова.
— Ми ж нікуди не спішимо?
— Ми не спішимо, так, твоя правда. Проте, Павлику мій дорогенький, для поважної і довгої розмови ми з тобою надто вже… стомлені.
— Як скажете, Геннадій Романович.
— Так і скажу. Є речі, які варто робити виключно на тверезу голову.
Гречик важко зітхнув і знов почепив окуляри.
— Сковорода, — сказав він, — був свідомим спадкоємцем древньої традиції. І це, до речі, не таємниця для спеціалістів. Є про це грамотні публікації, мав би їх знати. Але для загалу нехай собі залишається блаженним сопілкарем і народним філософом… Може, так і треба. Щоби не спокушати малих світу сього.
— Чим?
— Тою темрявою, з якою ти збираєшся радитися.
— Він був масоном? — взяв бика за рога Вигилярний, якому набридли слизькі метафори і недомовки.
— Не вгадав, — посміхнувся Гречик. — Він був їхнім татом.
— Чиїм? — не второпав гість.
— Масонським татом, Павлику. Істинним духовним батьком українських дітей удови. Як ти там казав: «великий потенціал минулого»?
Серед трактирів-гербергів, які, немов поганки, обсіли Краківський шлях, заїжджий двір «Під кляштором» вважався одним із найчистіших і найдорожчих. До ціни пансіону тут входили послуги невеликого загону охоронців, які за потреби перевіряли глейти[5], відганяли злодіїв та вгамовували надто шумливих постояльців. Тому у пивній залі того поважного гербергу не було чути п'яних сороміцьких співів, а гості не боялись трапезувати тут разом з родинами.
Того вечора у пивній залі зібралось аж три компанії. За найбільшим столом насолоджувалась смаженою бараниною, волоськими горіхами і пивом купецька сім'я. У темному кутку гомоніла про свої ґешефти зграйка гебрейських бачмажників, а під вікном вели вчену бесіду двоє молодиків невизначених на око чинів і покликань.