— Почнімо з чогось простішого, — запропонував я. — Як її звуть?
— Гм… — Енді поскреготав зубами, шукаючи десь нотатку… — Поппі, — зрештою сказав він, але насправді це не її ім’я. Та це деталі.
— Гаразд, отже, Поппі…
— Стривай-но, її звали Поппі чи вона продавала мак[2]?
— Енді…
— А може…
— Може, її звати Поппі й вона продає мак.
— Так, саме це я й казав…
Розмова з Енді інколи схожа на спостереження за бар’єристом, який долає всі перешкоди без стрибків і тягне дошки за собою: хай би що йому заважало, він суне собі далі.
— Але найдивніше те, — продовжував Енді, — що там повсюди охорона. Камери відеоспостереження, клавіатури, — чуваче, там ціла фортеця. Для флористки! — Нагадування: ботанікині. — Дивно, правда?
— Гадаєш, охорона там для чогось іншого? І грабіжник те шукав? Хай би що то було…
— Це моя робоча теорія. — Енді вочевидь пишався собою, принаймні на це натякали його ніздрі. Мушу погодитися, він висунув непогане припущення на основі наявних доказів: успішно перестрибнув одну перешкоду. — Є вона або те, що це якийсь квітковий фетиш. Якась секс-штука.
Беру свої слова назад: перешкоди все ще стукали об його щиколотки.
— Тоді справу розкрито, — прямо сказав я.
Енді засяяв.
— Справді?
— Ні, Енді. Підозрювані й докази. Постав хоч кілька запитань. Перетелефонуй, коли дізнаєшся для початку справжнє ім’я постраждалої. Тоді я спробую допомогти.
Коли я поклав слухавку, сидіння здригнулось і з-під підлоги почувся протяжний повільний скрегіт, коли колеса ожили та зрушили на кілька сантиметрів. Через гучномовець, як я зрозумів, вбудований у дах, пролунав голос. Джульєтт підняла очі від книги.
— Пані й панове, ласкаво просимо на борт «Гана». Ми вирушаємо з Берріми за п’ятнадцять хвилин. Будь ласка, долучайтеся до нас у лаунж-барі, щоб привітатись і зустрітися з персоналом, а також випити чаю чи кави у вільний час. І дозвольте нам особливо привітати Австралійський фестиваль авторів детективів, який доєднався до нас на свій п’ятдесятирічний ювілей. Будь ласка, мінімізуймо кількість убивств.
— Гарний лозунг, — сказала Джульєтт, одягаючи джемпер і беручи блакитний Симонин шарф. — «Мінімізуймо кількість убивств».
— До слова про мінімуми: я написав кілька слів. Перерва? — спитав я, знаючи, що поки не заслужив жодної.
Джульєтт вистачило здорового глузду не питати, яким чесним я був у визначенні кількох слів. Вона кивнула, і я підвівся, але вона загородила мені двері. Поклала обидві руки мені на плечі, нахилилась і поцілувала мене в щоку.
— Знаю, ти напружений. По-перше, думаю, тобі потрібно припинити думати про Мактавіша. Не турбуйся про якусь дурну анотацію. Подумаєш про це після того, як напишеш книгу. До речі, повір мені, ідея сюжету прийде.
Я був здивований, що моїм обличчям розлилося тепло, а на шиї з’явився рум’янець. Дивлячись на порожню сторінку, ви можете почуватися самотньо. Я не був готовим до того, як відреагую, коли хтось просто скаже мені, що це не так. Я кивнув. Джульєтт ніжно обійняла мене.
— А як ні, це теж нормально. Можеш усі чотири дні просто дивитись у вікно, якщо хочеш. Або витрать їх на письмо. Але ми проводимо їх разом. Тож мінімізуй сум, гаразд?
Я кивнув і зумів прохрипіти:
— Дякую за підбадьорення.
— Чистий егоїзм. — Вона всміхнулася. — Якщо ти збираєшся впасти в меланхолію на всю подорож, то будуть довгі чотири дні. Бо щойно цей шмат металу рушить, ми — в його пастці.
Розділ 4
Ми влилися в натовп, який повільно рядком просувався вузьким коридором. Це нагадувало радше чергу в поштовому відділенні, ніж початок відпустки. У наступному вагоні чоловік перед нами поплескав по своїх кишенях і сумно оглянувся на двері купе, лише за кілька метрів, тоді змирився, що ситуація грає проти нього. Я впізнав це за тим самим поглядом, яким Джульєтт дивиться на мене щоразу, коли ми заднім ходом виїжджаємо з під’їзної доріжки вдома. Це не сексизм, до речі. Я відмовляюся бути чоловічим персонажем, який зневажливо говорить про забудькуватість своєї дівчини. Згадую про це, тому що це сюжетний момент.
2
Англійське слово