Після ще двох спальних вагонів коридор вивів нас до бару. Поки що цей вагон був найпросторішим. Уздовж стін розмістилися бордові й коричневі диванчики заввишки до стегна, що межувалися з парами обертових крісел і, вглиб вагона, барними стільцями — усе надійно прикручено, щоб устояти під час руху поїзда. Сам бар був схожий на той, який зустрінеш у спікізі[3]: з дерев’яними панелями спереду, стелажами алкоголю позаду та келихами, що звисають. Джульєтт передбачала, що місця тут будуть популярні, і зайняла нам два крісла біля східного вікна, крізь яке пробивався косий промінь сонячного світла. Між нами стояв крихітний столик, не більший за книжку. Усе було в три чверті звичайного розміру згідно з компактним дизайном у поїзді: край сидіння впирався мені в стегна замість колін. Це не означало, що воно було незручним, але я почувався, ніби в гостях у гобіта.
Гості дедалі дужче заповнювали вагон, тож я радів, що ми знайшли місця. Повітря сповнювали голоси: загальний гомін заколисував і змішувався з дещо вищими за тоном, надто захопленими вигуками «Так приємно познайомитися!». За барною стійкою, перекриваючи все це, стомлено рипіла кавомашина, ніби не зголошувалася пів тижня обслуговувати вагон, повний письменників. На полиці з алкоголем я помітив порожню на три чверті пляшку горілки, яка теж не здавалася готовою до такого випробування.
Джульєтт накинула блакитний шарф на спинку крісла й пішла до бару, щоб почастувати нас кавою. Була неабияка черга, і дівчина, що обслуговувала, — та сама, яка раніше на платформі наче прасувала своє вбрання долонями, — мала дуже заклопотаний вигляд.
Я оглянув решту гостей і припустив, що наш вагон O був середнім із трьох між баром і задньою частиною поїзда (оскільки P був позаду, а ми пройшли через N). Це приблизно тридцять осіб, хоча я також помітив людей, які заходили до вагона з боку бару, що означало наявність купе ближче до локомотивів і могло подвоїти кількість присутніх. Якщо вирахувати шість письменників — учасників фестивалю та їхніх гостей, — лишиться не так багато глядачів. Те, що фестиваль відзначав свою п’ятдесяту річницю, очевидно, виправдовувало витрати на нього, оскільки це явно не був традиційний захід, який заробляє з продажу квитків. Можливо, саме тому вдалося організувати фестиваль у такому дорогому місці: відвідувачам пообіцяли неформальне спілкування, зазвичай не передбачене на подібних заходах. Спільні обіди, напої та спілкування з письменниками — шанс для кожного разом розслабитись і відпочити в невимушеній атмосфері. Це виявилося б правдою, якби можна було вважати вбивства й участь у них способом розслабитись і відпочити в неформальній атмосфері, тож принаймні кожен окупив би свої витрати.
Я спробував оцінити присутніх, щоб зрозуміти, як розвиватимуться події мого довгого вікенду, або, точніше, кого з них — озлобленого роками відмов видавців, із замизканим кавою рукописом у руках, який у вас готові будь-якої миті пожбурити, — краще уникати. У вагоні витали святкова атмосфера й передчуття відпустки, супроводжувані фразою «А десь зараз уже п’ята вечора» і келихом шампанського, який ти насправді не хочеш, але все одно береш на відповідний знак того, що готовий весело провести час. Ще не було навіть сніданку, а алкоголь уже пропонували. Та для більшості це не мало значення. Зрештою, відпустки — це витончений привід посвяткувати, яким намагаються виправдати залежність. Група з трьох сивоволосих жінок, що зайняли цілий столик, цокалася келихами серед захоплених вигуків і сміху, наче на підтвердження цієї теорії.
Відповідно до моєї шпаргалки щодо структури, для того, щоб грати чесно, у мене закінчуються слова, відведені для представлення жертв (и), убивць (і) та підозрюваних. І боюся, що принаймні у двох категоріях поки що бракує інформації. Тож зараз я скористаюся нагодою, щоб швиденько оглянути вагон.
З огляду на те, що я досі не впізнав усіх письменників, єдиною спільною характеристикою, яку міг знайти, був вибір напою: кава чи шампанське. Тому почну з цього.
Шампанське:
• Чоловік, старший, але не старий, сидів на двомісному диванчику навпроти мене, в окулярах у золотій оправі та з бородою, у рівних пропорціях рудою і сивою. Один келих ігристого був у його руці, інший, повний, стояв перед вільним місцем навпроти нього.
• С. Ф. Мейджорс, яку я впізнав за фотографією із сигнального примірника Джульєтт, була одягнена у світло-сірий брючний костюм, що пасував радше для суду, ніж для свята, і мала чорне волосся, зібране у хвіст. Вона здавалася надто серйозною, з огляду на недопитий келих шампанського в руці.
3
Спікізі — це підпільні бари та клуби, які діяли в США під час «сухого закону» (1920–1933), коли продаж алкоголю був заборонений.