Першою піднесла руку «Мізері»-дівчина. Мейджорс показово роздивилася незворушний натовп, перш ніж з очевидним браком ентузіазму вибрати її. Один з організаторів передав до аудиторії бездротовий мікрофон, і жінка підвелася.
— Моє запитання до Генрі. — Говорячи, вона трохи пружинила навшпиньках. — Мене звуть Брук, і ви можете знати мене як президентку «Дворняг Морбунда»!
«Дворняги Морбунда» були затятими фанатами Мактавіша. Мактавіш майже не впізнав згадку про свій фан-клуб, а також фразу на її футболці («Сліпому коневі — що кивок, що підморгування» — шотландський вислів про прямоту в спілкуванні, близький до крилатої фрази Морбунда, яку той часто виголошував у своїх монологах, коли пояснював, як розкрив справу. Коли я вперше побачив цю футболку, запідозрив, що Брук була його піарницею, але тепер я знав: вона — Головна Дворняга. Був сенс у тому, що вона сіла в потяг спеціально заради підлабузництва до Генрі. Ціна цієї поїздки досі здавалася надмірною для дівчини її віку (я так само вважав, що їй трохи за двадцять, не в останню чергу — бо думав, що пристрасть організовувати будь-що, не кажучи вже про те, щоб стати президенткою глобального фан-клубу, розчиняється, як цукор у воді, коли тобі виповнюється двадцять п’ять). Але я припускав, що вона із заможної родини. Або це, або її захоплення Мактавішем було таким затятим, що для неї не мало значення, скільки зусиль їй доведеться докласти, скільки змін відпрацювати в барі чи як довго мити підлоги у фастфудах, щоб зустріти свого кумира.
Слова Генрі відлунювали в голові — «ви б бачили, чим мені погрожували, щоб отримати рукопис», — і я подумав, чи присутні в поїзді інші Дворняги й чи була їхня одержимість іще однією причиною, чому він більше не брав участі в подібних подіях.
— Я хотіла запитати, не бовкнувши спойлеру, — вона винувато озирнулася, — чи Морбунд не… Ну… Правда ж? Я маю на увазі, у «Настає світанок» відбуваються певні події, і я просто хотіла спитати, чи він дійсно…
Із заднього ряду почувся стогін, знайомий кожному, хто має друга, який захищається від спойлерів (для мене це Енді, який колись докоряв мені за те, що я зіпсував йому, як не дивно, кінець «Титаніка»). Мушу визнати, я також був трохи роздратований через Брук, бо, хоч і знав із маркетингових написів, що «Настає світанок» — це, ймовірно, лебедина пісня Морбунда (так було написано на обкладинці поряд із цитатою The New York Times — «Непереможний і неперевершений: Мактавіш незрівнянний» — це означало, що Мактавішу ніколи не доведеться випрошувати анотації), я не думав, що Мактавіш уб’є свого улюбленого персонажа. Його книги, зрештою, були написані від першої особи, а ви вже знаєте, що таке в моїх очах вважається смертним гріхом для чесних детективних романів. Як можна завершити книгу, коли головний герой мертвий?
Узяти, наприклад, мене. Ви знаєте, що мене зараз не поливають брудом письменники під палючим сонцем. Ні: я лежу в ліжку з поліетиленовим простирадлом у лікарняній палаті в Аделаїді; нарешті зійшов із потяга, але додому мене ще не пустили, оскільки поліція досі збирає свідчення та частини тіла. Я друкую це й час від часу вимагаю більше знеболювальних, дряпаю шкіру, що лущиться на шиї.
— Дякую, Брук, — сказав Мактавіш і прочистив горло. Від того, що він згадав її ім’я п’ятнадцять секунд тому, дівчина ледь до небес не злетіла. — Я збережу цей секрет для решти аудиторії, але, думаю, це залежить від вашої власної інтерпретації.
Це була відповідь «ні про що», і Брук зморщила носа. Один із персоналу «Гана» простягнув руку до мікрофона. Брук схопилася за нього, як дитина, що боїться втратити іграшку. Здавалося, вона забула, що зможе переслідувати Мактавіша ще чотири дні, і хотіла скористатися цим моментом: завоювати його.
— Гаразд, ну, просто власника трактиру в книзі… його звуть Арчибальд Бенч. Арчі Бенч. — Вона вичікувально примружилася й вимовила ім’я трактирника по складах, як коли ви пліткуєте про нового партнера колишньої («Ніколи не повіриш, із ким вона зустрічається… Ар-чи-бальд Бенч»), наче вони з Мактавішем мали спільну таємницю.
Мені кортіло, щоб вона перейшла до суті. Я відчув, як моя шия червоніє, і пошкодував, що не наніс сонцезахисний крем: пам’ятаю, я був упевнений, що пізніше моя шия вкриється пухирцями й лущитиметься.
— Це так?
Мактавіш глянув на Ваєтта, який кинув на нього збентежену «я не знаю»-гримасу. Я сам був украй розгублений. Я прочитав усі книжки про Морбунда, крім останньої, і зазвичай мені доволі добре вдається складати пазл докупи, але ім’я Арчибальд Бенч для мене нічого не означало, окрім того, що редакторка мала запропонувати замінити прізвище на щось більш реалістичне. Та знову таки, як я вже казав Енді й вам, усе в детективних історіях навмисне, а Мактавіш був найкращим у хитрощах, головоломках і грі слів, тож я подумав, що якщо це був Арчі «Лавка»[9] замість Арчі «Зупинка-Автобуса» або Арчі «Церковна-Лава», це мусить мати якесь значення.