На обкладинці була зображена ошатна будівля, імовірно будівля суду, освітлена криваво-червоними променями призахідного сонця, а за нею — силует міста. Ім’я Лізи було написано яскраво-золотими літерами, розтягнутими й тонкими, більшими за саму назву. Але найпомітнішим з усього, контрастним білим шрифтом на тлі чорного, як ковальське горно, неба виднілися три слова.
Кожен по-різному реагував на ці три слова. Ліза піднесла руку до рота. Я бачив, як тремтить її щелепа, як сповнюються слізьми очі. Вона мала б схвалити дизайн обкладинки, але явно не бачила остаточного варіанта й була цілком приголомшена. Ройс стиснув кулаки, вчепившись у коліна. А щелепу стиснув із такою силою, що, мабуть, міг би зламати зуб. Вольфганг навіть не потрудився обернутися. Мейджорс дивилася на Лізу, виразу її очей я не міг зрозуміти. Це була не зовсім заздрість, але бракувало тепла на кшталт «рада за тебе».
Мактавіша читати було найпростіше: він самовдоволено всміхався.
Звісно — було чому. Одне з трьох слів належало йому.
«Петарда». Генрі Мактавіш.
Схвалення від людини, яка ніколи не писала анотації. А через розташування на обкладинці, розмір і яскравість відгуку його неможливо було б пропустити — він би точно продавав цю книгу. Губи Лізи тремтіли, наче вона збиралася заплакати, і, явно боячись зробити це на очах у всіх, вона підвелася й помчала назад до потяга.
Натовп послухався її сигналу, усі встали й почали розходитися. Ваєтт підвівся й підійшов до Мактавіша, обхопивши однією рукою його здорове плече. Я не чув їхньої розмови, але бачив, як Мактавіш розсміявся у відповідь на те, що сказав Ваєтт. Я швидко попрямував до поїзда, бо побачив, як Симона підводиться. Я справді хотів із нею поговорити, але тоді мені забракло сил добряче розсердитися на неї, а я хотів зробити це правильно.
Я поспішно повернувся до бару, де замовив пиво «Стелла», яке мені подали у високій опуклій склянці зі зрізаною ножем піною, і сів біля вікна, зайнявши мініатюрний столик лише для себе. Я чекав, коли шлейф пилу повідомить про повернення автобусів. Нетерпляче чекав можливості поскаржитися Джульєтт — із напоєм за системою «все включено», на м’якому сидінні, поки наш першокласний поїзд продовжує свою всесвітньовідому подорож, — про те, як мені було важко.
Я розташувався напрочуд вдало, бо інакше не побачив би Алана Ройса, який тинявся позаду інших гостей і винувато озирався, поки не переконався, що залишився сам. Присягаюся, він дивився просто на мене, але відблиски сонця у вікні, мабуть, робили мене невидимим.
Це означало, що він не знав: я бачив із поїзда, як Ройс востаннє озирнувся, а потім пробив кулаком обкладинку Лізи Фултон.
Розділ 8
Перше пиво не вдарило в голову, але трохи алкоголю допомогло моїм рукам перестати тремтіти. Письменники загалом набагато ввічливіші, ніж я щойно побачив. Але в цьому фестивалі було щось таке, що змусило нас усіх вчепитися одне одному в горло. Чи це через ізоляцію, відчуття замкнутості в поїзді — без трансляцій наживо, без журналістів, — ми припускали, що самі по собі, і тому наші дії можуть не визначати нас у реальному світі, наче ми перебували в якійсь химерній сатирі на кшталт «Володаря мух»? Чи все було простіше: С. Ф. Мейджорс явно дібрала вибухонебезпечний коктейль із письменників. Усі вони мали спільні моменти, власні претензії та суперечки, які, приправлені самолюбством і приготовані під сонцем пустелі, запеклися в озлоблений кіш. За винятком мене. Це була моя перша зустріч із кожним із них. То чому я тут опинився?
Я сказав собі, що забагато про це думаю, і підвівся, щоб мені долили пива, та коли повернувся, мій столик біля вікна вже захопила команда «Чоловік і Дружина» — Джаспер і Гаррієт. Я озирнувся. Бар сповнювали люди. Галаслива зграя літніх жінок зайняла вільне місце за своїм столиком, і я не думав, що зможу з ними впоратися. Мактавіш усівся на стілець біля бару, ліктями підтримував себе у вертикальному положенні, з якого міг вливати у себе рідини. І хоча біля нього були вільні стільці, я не вважав їх кращим варіантом. Більше нікого знайомого у вагоні не було, оскільки багато хто розійшовся по своїх купе. Мабуть, я надовго завис, тому що Джаспер помітив.
— Вибачте, друже. Ми зайняли ваше місце? — Він посунувся, і я сів. — Джаспер Мердок, радий познайомитися.
Його темне, майже чорне волосся контрастувало із зеленими очима відтінку ліхтаря Гетсбі[10]. На ньому була футболка, заправлена в підперезані поясом джинси. Я потиснув йому руку із загрубілими мозолями ремісника та звернувся до дружини:
10
Відсилає до образу зеленого ліхтаря в романі «Великий Гетсбі» Ф. Скотта Фіцджеральда, де він символізує надії та прагнення головного героя.