Але цю брехню я міг перетравити. Вона була такою самою, яку Ройс сказав Аарону в L1. Він хотів, щоб Аарон повірив у користь нашої надмірної цікавості, а також не хотів, щоб хтось виштовхнув його із центру уваги. Брехня ж, якої я не міг стерпіти, полягала в тому, що, коли Ройс підвівся, я побачив, як у його кишені зник краєчок паперу. Він щось знайшов під ліжком.
Оскільки знищення доказів — норма для винної сторони, мені спало на думку, що Ройс приховав якусь зачіпку, що довела б його провину. Але Ройса, на відміну від його книжок, було дуже легко читати. Я був упевнений, що слова Брук про помічника вдарили по його его, тож він хотів довести, що саме він — Голмс, а я Вотсон, не навпаки. Я підозрював, що він краде докази, аби випередити мене в розкритті цього вбивства.
На мить ми зустрілися поглядами, і стало очевидно, що наш шлюб із розрахунку швидко скінчився розлученням. Вибачте ті, хто зрозумів буквально: ніякого бромансу[14] між нами не було.
— Мені ще потрібно побачити флягу, — сказав Ройс Ааронові. — Вона може навести на слід.
Аарон зняв рацію зі свого пояса й промовив у неї:
— Синтіє. Чи є у вас фляжка, з якої пив наш бідолаха?
— Так, — протріщала у відповідь Синтія.
— Чи не могли б ви попильнувати за нею? Гадаю, нам може знадобитися експертиза.
— Експертиза? Ви думаєте…
— Не знаю. Але краще перестрахуватися, ніж шкодувати.
— Вибачте, босе. Я її вимила, — відповіла вона злегка дурнуватим тоном, але наче так і задумувалося. Я міг уявити, як вона обертає навколо пальця пасмо волосся. — А що, не варто було цього робити?
Ройс закотив очі. Зазначу, що Синтія вимила й ковролін, на який розлився вміст фляги, а оскільки, як я вже згадував, за знищенням доказів варто стежити, ми можемо вважати її підозрюваною. Втім, на мою думку, з боку Ройса було надто зверхньо критикувати її, ховаючи доказ у кишені. Тож я вказую на це просто тому, що ви ж знаєте: чесна гра.
— Ідіотко! — загорланив Ройс, нахилившись до Ааронового радіо. — Ви поставили під загрозу все розслідування!
— Щоб вона почула, я маю натиснути кнопку, — сказав Аарон. — Ось так.
— Ви… ай, забудьмо, — зітхнув Ройс. Гнів складно викликати двічі. — Дякую, Синтіє.
— Хто це був? — протріщала Синтія.
— Алан Ройс, — відповів Аарон.
— Той недотепа?
— Він запрошений гість, Синтіє.
Це вже перетворювалося на фарс, тож я згадав, що збирався ще раз оглянути вітальню. Алан хотів знову обшукати дві вільні спальні, і я з радістю пішов назад сам. Брук досі сиділа на дивані. Я не був певен, чи Аарон попросив її почекати, чи вона залишилася суто із цікавості, але це грало мені на руку: якщо Ройс міг приховувати від мене докази, я міг би приховати від нього допит.
— На вигляд не дуже добре, — сказав я, підбираючи кілька паперів зі столу. — Ви про це знаєте, правда?
Вона почухала праву руку, засмаглу, як у водія вантажівки, — лише одна рука обгоріла на сонці. Я припустив, що це від тривалого сидіння біля вікна в купе.
— Ще десять хвилин тому я навіть не знала про вбивство.
Я вивчав папери, які тримав. Нотатки Мактавіша були майже беззмістовними, а почерк — таким різним, що, залежно від ступеня його розбірливості, можна було визначити, коли Генрі писав тверезий, а коли — п’яний. На одному аркуші великими літерами було записано: «Обезголовлення — виживання? Дослідити». На іншому: «Морбунд. Кінозустріч. Г’ю Джекман. Це мюзикл? Раян Рейнольдс. Це комедія?».
— Ну ж бо, — сказав я, кинувши аркуші на стіл, — ви ж не через них були тут.
— Граєтеся в детектива? — Вона вказала на мене, провела пальцем угору й униз, наче по моїй постаті. Стиснула губи.
— Ви не відповіли на запитання.
— Що ви хочете від мене почути? Я сказала вам правду.
— Ні, не сказали. І я, до речі, не звинувачую вас у вбивстві. Але він — ваш улюблений автор, і він щойно закінчив серію про вашого улюбленого персонажа. Тепер уже дійсно закінчив. Тож я думаю, що сам зробив би як фанат, аби отримати останню частину.
— Добре, гаразд. Молодець. — Вона жбурнула на стіл купу паперів. Один аркуш пурхнув на ковролін. — Я прийшла по сувенір, гаразд? Просто по щось — що завгодно, — що він написав.
— Як оце? — Я підняв аркуш із підлоги. Одна з переваг моєї травми полягала ось у чому: навіть якщо я не був у рукавичках, у мене навряд чи є відбитки пальців, тому все, що я вважав доказом, намагався брати правою рукою. Унизу аркуша був червоний верблюд, такий самий, як у блокноті, що лежав у нашому із Джульєтт купе. Угорі — було написано «Арчибальд Бенч». Під написом розташувалися кілька коротких тире на позначення пропущених літер, ніби грали партію в «Шибеницю». За цим слідувала купа літер, потім слово «Арчі» в комплекті з несамовито виведеним окличним знаком. Під ним було підкреслене слово «Рейх». Почерк був десь посередині між тверезими й п’яними каракулями Мактавіша, і, з огляду на те, що в цих нотатках він, здається, намагався зрозуміти власний сюжет, я припустив, що вони взагалі не його, а аркуш насправді випав із блокнота Брук. Ось як вона збирала воєдино все, що стояло за Арчибальдом Бенчем.