У голові промайнула думка: «Наскільки інтерактивний твій проєкт, Вольфгангу?» — і зникла.
Інтернет не працював. Я натиснув на посилання й сподівався на ще один пошук, який вантажився п’ять хвилин, тож я знав, що це — остання допомога від двадцять першого століття. Цього разу я не шукав підказок — то була суто цікавість. Стаття із The New York Times за 2009 рік мала назву «Дебютант у жанрі кримінальної прози Джаспер Мердок не може зрівнятися з найкращими авторами кримінальних романів», авторка — Гаррієт Сайкс, позаштатна журналістка з Мельбурна, Австралія.
Чесно кажучи, прочитавши статтю, я був здивований, що Джаспер із нею одружився. Вона його там геть розмазала. Хоча в рецензії було небагато сказано про саму книгу, Гаррієт наполегливо порівнювала Джаспера з літературними важковаговиками жанру: професійними авторами, мультимільйонерами. Вона ніяк не могла змиритися з тим, що Джаспер не відповідає їхньому рівню, і знищила його за це: «Мердок хотів би писати, як Мактавіш, і в його роботах є проблиски потенціалу, але, на жаль, він не дотягує до високої планки, встановленої шотландським фаворитом».
Не дивно, що Джаспер більше не писав кримінальні детективи. Але я запам’ятав вираз його очей, коли він дивився, як танцює Гаррієт. Якщо через цю рецензію їхні життєві шляхи перетнулися, він, мабуть, анітрохи про це не жалкував (я уявив, як він набирається сміливості написати своїй рецензентці електронного листа, можливо, із пропозицією зустрітися на каву, щоб пояснити, що він намагався передати в романі, або як він випиває пів пляшки білого вина та мчить до неї з кавалькадою винахідливо вигаданих лайок, яких, певно, вистачило б на цілий тезаурус). Я перечитав статтю через призму Джасперового хіпі-дзену, і вона вже не звучала так жорстоко. Поки гортав, також помітив, що Гаррієт була авторкою відгуку, який часто використовували в The New York Times для популяризації Мактавіша — «Непереможний і неперевершений: Мактавіш незрівнянний», — це цитата з рецензії на його п’ятий роман 2006 року.
Я надіслав іще одне повідомлення Джульєтт і на мить зрадів, коли телефон одразу дзеленькнув у відповідь, поки не зрозумів, що це був червоний знак оклику, який сповіщав, що повідомлення надіслати не вдалося.
Я відклав телефон і заплющив очі. А в голові лунав голос Джаспера. Тільки зараз він говорив дещо інше: «Особливо якщо Ваєтт і далі подвоюватиме мій аванс». Я згадав, як на станції Ваєтт розмовляв по телефону. Можливо, намагався домовитися про терміни й ціну угоди?
Спочатку я не звернув на це уваги — припускав, що нова угода Джаспера стосувалася книги Еріки Метісон. Але якщо ця рецензія важила, якщо твори Джаспера справді вважали б піратською копією Мактавіша, то його література завжди була б лише імітацією. Навіть успіх «Одинадцяти оргазмів Дебори Вінсток» не приховав би цього відчуття: він був небажаним, і його назавжди поставили на друге місце після кращого автора. Можливо, одним зі способів обійти таке порівняння було цілковито його усунути.
Я заснув, думаючи про дві речі.
Генрі Мактавіш більше не хотів писати книги про детектива Морбунда.
І, можливо, для Ваєтта Ллойда піратська версія Мактавіша була кращою, ніж ніяка.
Розділ 25
І гадки не маю, як довго я спав, але зі стукоту здогадався, чий неелегантний кулак гупав у мої двері. Тож не дуже здивувався, побачивши в коридорі Ройса. Що мене справді здивувало, так це шеренга людей за ним.
— Ходімо, — тільки й мовив він і кинувся стукати у двері наступного купе, перш ніж я протер очі від сну. Він рухався вздовж коридору, як тюремний наглядач, що будить в’язнів.
Я прослизнув у лінію конга[18] між Симоною та Вольфгангом. Усі були в піжамах: я мав пристойний вигляд у вицвілій футболці та спортивних штанях; Симона одягла фіолетовий шовковий комплект із сорочки та штанів із вишивкою SM на нагрудній кишені; а Вольфганг, що найдивніше, був у фланелевій піжамі в синьо-білу смужку. Я припускав, що він спить у костюмі-трійці. С. Ф. Мейджорс ішла позаду Вольфганга, досі вбрана, як на вечерю, а це означало, що вона або мала час одягнутися, або досі не лягала спати. Ми човгали до наступного купе. Я перевірив час: третя ночі.
Я поплескав Симону по плечу.
— Що відбувається?
— Ройс розкрив справу, — прошепотіла вона. — Хоче, щоб ми всі перейшли до вагона-бару.
— Що? — Якби я зараз щось пив, напій бризнув би з мого рота фонтаном. — Ройс?
— Не те щоб у тебе не було достатньо шансів. Дідько, Ернесте, ти мав розкрити це першим.
18
Конга — це лінійний танець, який походить від однойменного кубинського карнавального танцю та став популярним у США в 1930–1950-х роках. Щоб виконати його, танцюристи формують довгу чергу, яка зазвичай перетворюється на коло.