— Упевнена, вони лишають за це гарні чайові, — сказала Джульєтт.
— Я ж і кажу: не зовсім наша клієнтура.
— Кімната 1214? — запитав я, прямуючи до дверей. — Проведеш мене туди?
— Ох, ем-м, гаразд, — засопів Ґевін, відчайдушно ворушачи мізками й ногами водночас, намагаючись зрозуміти, що відбувається, і наздоганяючи мене. Джульєтт й Енді приєдналися до нас. — Ви знайомі, чи що?
Я сумнівався, що для когось іще з присутніх ім’я в таблиці щось означатиме. Дванадцять годин тому воно не означало нічого й для мене. Але в детективних романах не буває збігів, і в таблиці не могло бути помилки.
Ґевін провів мене до номера. Подумати тільки: уся ця історія почалася з таблички в «екселі», і тепер інша табличка в «екселі» може покласти їй край.
Кімната 1214, Маколі.
— Поки не знайомі, — сказав я і постукав у двері.
Розділ 34
Едґар і Шивон Маколі радо запросили мене ввійти, коли я відрекомендувався Ернестом Каннінґемом. Вони були старші за мою матір, але здавалися енергійнішими. Едґар був одягнений у сорочку поло кольору лайма, заправлену в підперезані паском коричневі слакси. У чоловіка був набряклий ніс любителя віскі. Шивон була низенька, з коротко підстриженим сріблястим волоссям і худенькими руками, через що здалася мені схожою на замерзлі деревця, які я бачив дорогою сюди. На шиї в неї був шарф «Барбері»[19]. Як і казав Ґевін, то була не його клієнтура.
Їхня кімнатка була тісна: двоповерхове ліжко під стіною ліворуч, вішак на протилежній стіні (шафа сюди все одно не помістилася б), один стілець, жодного стола. Роль останнього виконувала валіза, покладена на стосик книжок й обіперта на стілець з одного боку та на нижнє ліжко з іншого. На валізі були розсипані гральні карти. Біля входу також була крихітна ванна, завбільшки з комірчину. Цей курорт був спланований за принципом круїзного корабля: максимальна місткість на мінімальній площі. Пахло тут, як і всюди: вогкістю й пліснявою. Попелу в повітрі я не помітив.
Маколі одразу заметушилися біля нас. Едґар теревенив про погоду, а Шивон схопилася за електричний чайник, раз по раз перепрошуючи, що в них є лише дві чашки, тож комусь із нас доведеться обійтися без чаю. Енді прийшов сюди зі своїм пивом, і тепер легенько здійняв його в руці, відмовляючись від запрошення. Ми з ним і Джульєтт незграбно всілися на нижньому ліжку, яке при цьому просіло так, що наші коліна опинилися на рівні грудей. Ґевін стовбичив у дверях.
Едґар сів на єдиний стілець у кімнаті й злегка нахилився до нас, обіпершись ліктями на коліна.
— Ми не були впевнені, що хтось приїде, із цією хуртовиною і рештою всього, тож я дуже, дуже вам вдячний. — Його акцент здавався британським, силоміць нацупленим на австралійський. Манера розмовляти була майже аристократична, але чоловік явно був навчений так говорити. — Майкл не зв’язувався з нами, а ми подумали, що він застряг десь, тож вирішили просто чекати. Курорт дещо не в нашому стилі, але це навіть цікаво. Чи не так, люба? — гукнув він.
— Ох, так, милий! — Шивон визирнула з ванної — її окуляри запітніли від чайника. — У гостьовому будинку «Скай лодж» не було вільних номерів, а ходити від шале по такому снігу мені вже трохи важко, хоч вони й гарненькі. І Майкл вважав, що нам краще лишитися тут. Я вже сто років не спала на двоповерховому ліжку, але чом би й ні? Зважаючи на те, для чого ми сюди приїхали, це трохи розважає. Наче якась пригода.
Мене трохи ошелешив той факт, що вони чекали тут на Майкла, проте ще більше вразила їхня поведінка. Я готувався до ворожості чи навіть страху, але точно не до… радості? Ніхто в цій кімнаті, крім мене, не знав, ким були Маколі. Було очевидно, що розмову мусив вести я, але я не знав, що казати. Не уявляв, як повідомити їх, що тіло їхньої давно загиблої доньки зараз на іншому боці гір.
— То… — Едґар вирішив розпочати за мене. — …ви знайшли її?
Цього було достатньо, щоб сформувати приблизне уявлення про ситуацію. Я подумав, що краще підіграти й перевірити своє припущення.
— Так, знайшли, — відповів я, ігноруючи круглі очі Енді, який сидів біля мене. На його обличчі було написано: «Кого „її“?» — Але ситуація трохи ускладнилася.
— Він знову хоче більше грошей, — оголосила Шивон, з’являючись у кімнаті з двома чашками гарячого чаю. Утім, її голос не звучав обурено чи зневажливо. Жінка спокійно вручила нам чашки. — Усе гаразд, любий, ми передбачали, що Майкл може попросити, тож узяли більше грошей.
Вона поклала руку на валізу, яку вони перетворили на стіл.
— А можна… — Я завагався, не знаючи, як попросити. Схоже, вони не знали про смерть Майкла. Власне, вони думали, що це він відрядив мене сюди. Хоча, звісно, усе це могло бути блефом. У такому разі мені краще було не розкривати всіх карт і спробувати спіймати їх на брехні. — Чи могли б ви спершу прояснити для мене деякі подробиці? — Старенькі зиркнули на мене спантеличено, тож я поквапився звести все на жарт, усміхаючись якомога спокійніше та привітніше: — Просто… це родина, розумієте? Мій брат увесь час мене в щось таке втягує. От і тепер відрядив сюди, але нічого не пояснив. Я просто хочу переконатися, що це того варте. І я не про ціну. — Я махнув у бік валізи, сподіваючись переконати їх, що не збираюся видурювати з них гроші. — Про наше, родинне, розумієте? — Едґар і Шивон далі дивилися на мене сторожко, час від часу обмінюючись поглядами, тож я вирішив додати: — Як я й сказав, ми знайшли її.
19
Дорогий британський бренд одягу, аксесуарів і парфумів, упізнаваний завдяки фірмовому картатому візерунку.