Енді беззвучно поцікавився: «Убивство?» — і здійняв брови до Софії. Я навіть по губах міг прочитати його недовірливий тон. Софія похмуро кивнула.
— Думаю, треба запитати, чи ви його знаєте. Вам знайомий цей хлопець? — повів далі Кроуфорд.
— Це допит? — уточнив я. У своєму житті я провів достатньо годин за дзеркалами Ґезелла[5], щоб відповідати на запитання, не знаючи, хто їх ставить і з якою метою. — Чому ви не допитаєте людину, яка знайшла тіло?
Кроуфорд похитав головою.
— Просто маю спитати, чи ви його знаєте. Я перебував найближче до цього місця, у Джинді, тож приїхав першим, але невдовзі тут будуть справжні детективи, які складуть переліки підозрюваних і таке інше. Утім, гадаю, мені варто з’ясувати, чи він жив тут, чи прийшов з-поза хребта. Може, якийсь нічний лижник заблукав.
— На ньому немає лиж, — зауважила Софія.
Я помітив, що вона теж була дуже блідою — як сніг на землі.
— Так, згоден. Але, будь ласка, гляньте на нього уважніше. — Він відкрив на телефоні знімок чоловікового обличчя зблизька. Воно було майже все чорне, із чорними губами. — Не здається знайомим?
Ми всі похитали головами. Я не лише не впізнав його, а й засумнівався в тому, що це взагалі було обмороження. Софія зненацька здійняла руку й побігла до дверей. Я провів її поглядом, спантеличений, а тоді знадвору вітер приніс звуки блювання. Ми з Енді переминалися з ноги на ногу, намагаючись зрозуміти, чи варто йти за нею, чи ми лише змусимо її почуватися незручно. Обидва вирішили не йти.
Зупинюся тут, щоб сказати: я знаю, що жінки в книжках блюють лише тоді, коли автор натякає на вагітність. Схоже, деякі письменники вважають, що нудота — це єдиний симптом вагітності, ба більше, що вміст шлунка має вискочити з рота жінки вже за кілька годин після важливого для сюжету акту запліднення. Кажучи «деякі письменники», я, звісно, маю на увазі чоловіків. Я не розповідатиму вам, на які подробиці звертати увагу натомість, але Софія не вагітна, гаразд? Їй можна блювати просто так, коли заманеться.
— Гаразд, — мовив Кроуфорд, повернувшись до нас із Енді. — Він здавався задоволеним нашою реакцією на знімки та вочевидь відчував, що виконав свою частину розслідування. Складалося враження, що тепер навіть тіло бентежило його менше. — Думаю, наразі це все.
Поліцейський підійшов до завалених мотлохом лавок, покопирсався там і дістав жовтий навісний замок з ключем, що стирчав з нього. Ми вийшли надвір, Кроуфорд зачинив скрипучі жерстяні двері й узявся прилаштовувати замок.
— Я сказав би вам не відходити далеко…
— …Але не можете, — закінчив за нього я.
— Ернест уже робив це раніше, — додала Софія, вигулькуючи з-за стіни й витираючи рукою рота. — Трупи, — додала вона якось присоромлено, наче це все пояснювало. — До такого неможливо звикнути.
Кроуфорд важко видихнув. Він мав утомлений вигляд. Мені він видався сільським копом з тієї категорії поліцейських, котрі більшу частину кар’єри проводять, закинувши ноги на стіл або роздаючи штрафи за перевищення швидкості туристам на кшталт Люсі. Здавалося, його зовсім не цікавлять ця справа й це тіло, а просто дратує, що його зрання витягнули із затишного кабінету.
— Гаразд, тоді чекатимемо на решту. Я так розумію, до вас має приєднатися ще один гість?
— А це тут до чого? — запитав я.
— Ну, неважливих подробиць не буває. Буду в гостьовому будинку на випадок, якщо вам знадоблюся. Але сподіваюся, що невдовзі приїдуть детективи, хоча це залежить від погоди й заторів.
Кроуфорд непевно глянув на поплямоване хмарами небо й замкнув двері.
— Убивство? — нив Енді, поки ми спускалися зі схилу. Натовп уже розійшовся, але де-не-де все ще стовбичили поодинокі роззяви. Мабуть, спостерігали, як ми заносимо тіло в сарай. Я радів, що в будівлі не було вікон, інакше вони пообморожували б лоби, намагаючись зазирнути досередини. — Він явно загаявся надворі допізна й замерз на смерть. Ти ж уже навіть не лікарка, але вв’язуєшся в це все й кажеш копові, що це вбивство?
Я не знав, що Софія більше не працює хірургом. Мені було цікаво, чи про це перешіптувалися Евонна й Енді, коли вона підвела руку у відповідь на Кроуфордове запитання. Я міркував, чи стосується це якось п’ятдесяти тисяч доларів, які вона хотіла десь дістати. Я зиркнув на Софію. Якщо Енді хотів зачепити її за живе, то йому не вдалося. На її обличчі не здригнулася жодна жилка. Воно нічого не виказало.