— Кров? — міркував я вголос, намагаючись розібратися в ситуації. — В офіцера Кроуфорда залишилася кров на рукавах після того, як він ніс тіло. Якщо цей хлопець замерз на смерть, то звідки кров? Ти кажеш, що його вбили?
— Але в нього було чорне від обмороження обличчя, — заперечив Енді. — Що ти, в біса, сказала тому копові?
Якби наша родина мала девіз, він був би такий: «Non fueris locutus est scriptor vigilum Cunningham». З латини це означає: «Каннінґеми не розмовляють з копами». Я не знаю латини; мені не соромно в цьому зізнатися, але я це нагуглив. Я знав, що Енді висловив обурення співпрацею Софії з поліцією виключно від імені Евонни. Для Енді було звичною річчю передбачати, що подумала б Евонна, і приставати на відповідну позицію. Його друге ім’я мало би бути Посередник.
— Це кров з рани на шиї. Ви несли його ноги, тому не роздивилися. І це не обмороження на обличчі, — сказала Софія. — Це кіптява.
— Кіптява? Як від вогнища? — озвався я. — На снігу?
— У нього повні дихальні шляхи кіптяви, ціла кірка на язику. Якби ми його розпанахали, то знайшли б кіптяву в легенях, це точно. Але це не має жодного сенсу. Якби на ньому були хоч якісь опіки і якби він не лежав на снігу, який навіть ніде не підтанув, я без зайвих сумнівів назвала б і причину смерті.
— Просвіти нас. — Енді не здавався переконаним.
— Він загинув у пожежі.
Розділ 8
Сподіваюся лише, що я, коли помру, теж буду темою для жвавого обговорення за сніданком. Цього разу ми їли разом з усіма (схоже, учора Евонна забронювала окрему залу), і в їдальні було дуже гамірно. Прямуючи повз довгі дерев’яні лави, я ловив уривки розмов: «Геть задубів!»; «Минулого року я грав у „Гол ейт“ і теж застряг у „бункері“[6], хоч і не так катастрофічно, як цей хлопець; у нього поганенький чип»[7]; «Я чула, що він узагалі тут не живе»; «Очей не спускатиму з Джейсона й Голлі».
Я сунувся в черзі, човгаючи повз сріблясті посудини, у яких парувала їжа, і потихеньку наповнював собі тарілку. Бекону ніхто не чіпав. Мабуть, останні події змусили гостей замислитися про швидкоплинність життя й відмовитися від насичених жирів. Я поклав собі бекону й пішов до столика, де сиділи мої рідні, сів біля Люсі, навпроти Софії. Так я опинився значно ближче до матері, ніж мені хотілося б, але подумав, що проігнорувати вільне місце й сісти з іншого боку від Енді й Евонни було б надто демонстративно. Люди за кожним столиком обмінювалися теоріями щодо смерті чоловіка в горах, і я подумав, що для Софії це було б чудовою нагодою висловити свою версію, але вона була незвично мовчазною, длубалася виделкою в їжі, але жодного разу не піднесла її до рота. Натомість я слухав, як Марсело обережно обороняється у відповідь на нову інвестиційну ідею Люсі — якусь настільки відчайдушну й багаторівневу схему, що їй явно потрібен був ліфт. Раніше я кепкував з невістки, а тоді зрозумів, що такі компанії полюють на жінок, використовуючи проти них феміністичні ідеї фінансової та кар’єрної незалежності, пропонуючи їм штучне відчуття важливості. Люсі, дружина в’язня, мала неабияку схильність до залежності від бутафорського успіху, тому була для своєї компанії бездоганною жертвою.
Слід віддати належне Марсело й зауважити, що він витримував атаку «бебі-боса» спокійно й гідно, чекаючи, коли вона втомиться.
— Я радий, що ти почуваєшся частиною чогось важливого, але будь обережна. Бо станеться, як із тією автівкою, яку тобі дали. — Схоже, він усе-таки не зміг стриматися й дозволив собі контратакувати. — Я чув, що такі угоди дуже суворі. Можеш лишитися з дорогою позикою.
— Я знаю, що роблю, — засопіла Люсі. — Власне, за ту машину ми все виплатили завчасно, — додала вона гордо, але Марсело їй вочевидь не повірив. Після того Люсі мовчала.
Я роззирнувся кімнатою і побачив офіцера Кроуфорда, який сидів наодинці біля вікна й дивився на гори. Чекав на справжніх детективів, щоб нарешті піти додому? Хтозна. У їдальні ввімкнули все світло, але через загрозливе небо за вікном здавалося, що вже вечоріє. Можливо, поліцейський дивився на дорогу, що вела до комплексу, позаяк боявся, що її завалить снігом і він тут застрягне. Потім я зрозумів, що з того вікна могло бути видно сарай, тож, може, Кроуфорд просто наглядав за ним. Мені було соромно, що настільки його недооцінив. Мабуть, він міркував про те, що сказала йому Софія. Я теж про це думав, пригадуючи сліди й те, як вони металися туди-сюди на невеликій ділянці, мов у невидимій коробці. Тепер я знав, що саме тоді побачив: останні кроки чоловіка, охопленого вогнем. Безладний танок без жодної цілі або відчуття напрямку — він навряд чи бачив щось, крім полум’я. Та все ж таки… ніде не було ані краплинки підталого снігу.
7
Чип (