8. Я не забув, що піддражнив вас, сказавши «брати» в множині в одному з попередніх розділів.
9. Майкл радше стане підозрюваним у вбивстві, аніж скаже правду про те, де вони з Ерін були минулої ночі.
10. До наступної смерті лишилося 72 сторінки.
Ось у таких обставинах опинився я — чоловік, який пише книжки про те, як писати книжки, який ніколи не вивчав право і який з невідомої йому причини (та й чи взагалі це законно?) був оголошений захисником підозрюваного в убивстві — чи серійних убивствах, якщо вірити критеріям Люсі, — що має мене зневажати.
Ну як, усе достатньо прозоро? Якщо ви мною задоволені, тоді рухаймося далі.
Розділ 15
Спіймати Одрі було б нескладно, але ми скупчились у фоє, і я хотів зачекати, поки натовп розсіється. Ідучи за поліцейським у сушарню, Майкл сказав, що попросить когось мене викликати — саме так і сказав, наче я був його придворним блазнем, — але спершу він хотів зібратися з думками наодинці. Вигадати переконливе алібі, мабуть.
Поволі всі розійшлися: хто в бар, хто в ресторан, хто у свої кімнати. Судячи з масних плям від лобів на вікнах фоє, арешт Майкла добряче розважив гостей. Марсело повів Одрі нагору. Він тримав її попід лікоть, засунувши руку в кишеню, і лагідно щось їй бубонів. Моя мати не така стара, щоб потребувати допомогти на сходах, але й не така молода, щоб не триматися за поручні, тож вони йшли повільно. Якась частина мене чекала, що Марсело спробує піти за Кроуфордом, вербально обстрілюючи його дорогою, але він, схоже, здався й натомість сердито вистукував на своєму телефоні (заряд невідомий). Я припустив, що він сподівається спіймати хоч якийсь зв’язок, щоб зателефонувати комусь, здатному звільнити Кроуфорда.
Я чекав, поки вони піднімуться на сходовий майданчик другого поверху, який здався мені зручним місцем для розмови — обмежений простір, але не надто тісний. Зрештою, я сто років не говорив з матір’ю віч-на-віч. Однак вона могла щось знати.
Щойно я рвонув був за ними, ззаду на моє плече лягла чиясь рука. Це не був агресивний жест, але я відчув, як мене легенько тягнуть назад. Озирнувшись, я побачив Евонну. Вона вибачливо наморщила чоло, як роблять люди, намагаючись показати, що їм шкода про щось говорити. А ще таке обличчя часто робить Енді за спиною в дружини, коли та пояснює, чому вони йдуть з вечірки раніше.
— Ти певен, що зараз час для цього? — запитала Евонна у своєму фірмовому стилі: удаючи відповідальну й уважну родичку, але псуючи це враження зверхніми нотками в голосі.
Звісно, вона була на добру дюжину років молодша за мою матір, але це не завадило їй узятися опікати Одрі. У її тоні я не чув нічого знущального чи нещирого, втім було помітно, що вона вже ставиться до Одрі як до старенької.
— Ох… — Я серйозно кивнув. — Звісно. Краще дочекатися ще кількох трупів. — Тоді згадав, що пообіцяв Енді не напосідатися на Евонну. Зрештою, вона просто хотіла допомогти. Уже м’якшим тоном пояснив: — Якщо Майкл хоче, щоб я допоміг, мені треба знати якнайбільше. Рано чи пізно мені доведеться з нею поговорити.
Евонна неохоче кивнула.
— Просто спробуй не посваритися з нею. — Ось, знову ця турбота про її серце, і байдуже, що ця розмова — в її інтересах. — Якщо вона, звісно, взагалі захоче з тобою розмовляти. Я маю щодо цього сумніви.
— Мушу спробувати.
— Маєш план?
— Не знаю. Спробую підлеститися? — Я знизав плечима. — Зрештою, вона моя мати. Треба просто розбудити в ній материнський інстинкт.
Евонна засміялася. Мені важко було сказати, знущальний це сміх чи співчутливий, та принаймні вона відпустила моє плече.
— Якщо ти справді на це розраховуєш, тобі варто прихопити із собою дошку віджі[12].
Одрі сиділа в бібліотеці, в обтягнутому червоною шкірою кріслі з високою спинкою, і гортала якийсь роман Мері Вестмакотт, утім не схоже було, що вона його читала. Те крісло було б бездоганним місцем для розв’язки детективного роману. Попри табличку з написом «Бібліотека» на дверях, це приміщення було пеклом книголюба: відсирілі, поцвілі й пожовклі корінці книжок з паперовими обгортками та крихкими сторінками заповнювали розставлені уздовж стін полиці, збиті зі старомодних дерев’яних лиж і сноубордів. В увінчаному стосами буклетів кам’яному каміні в кутку потріскували голодні вуглинки. Схоже, ніхто не сказав архітекторові про те, що книжки легко спалахують. Тут було душно, але принаймні не так вогко, як в інших кімнатах. Над каміном не висіло жодної рушниці, не кажучи вже про чеховську[13], а вбити когось голубиним опудалом чи військовою медаллю в рамці, які там викрашалися натомість, мені було б заскладно.
13
Ідеться про драматичний принцип, уведений Антоном Чеховим, який вважав: «Видаляйте все, що не стосується історії. Якщо в першому розділі ви говорите, що на стіні висить рушниця, то в другому або третьому розділі вона неодмінно повинна вистрілити. Якщо цього не станеться, вона не повинна там висіти». (