«Вгору, вгору вгору, — наказував собі. А тоді небо зникло. Я набрав повні груди повітря. — Вгору, вгору, вгору».
Розділ 26
Я прокинувся голим.
Мозок відчайдушно намагався зрозуміти, де я і що сталося. Може, мене витягли на берег? Відчуття потроху поверталися, і я зрозумів, що мені не холодно, тому я навряд чи надворі. Я був у ліжку. Мене вкрили по шию й ретельно підтикали ковдру, наче дитині, якій наснилось жахіття. Щоправда, дітей аж так міцно не кутають — на мить мені навіть здалося, що я в гамівній сорочці. В очах досі все розпливалося, і я закліпав.
Я був не високо, тож це не моє ліжко на горищі в шале. Мабуть, це готельний номер. Я мало що міг розгледіти в напівтемряві, бо в кімнаті були запнуті штори. Мене це дратувало, бо я хотів знати час, щоб не довелося ставити всі ті стереотипні запитання: «Котра зараз година?» чи «Як давно я у відключці?». У глибині кімнати перемовлялися якісь дві темні постаті — вони ще не помітили, що я отямився. Права рука пульсувала болем. Я відгорнув ковдру, щоб оцінити шкоду, і побачив, що на руці в мене товста кухонна рукавиця у квіточки. Я спробував зняти її та скривився, коли вона зчинила опір. Я встромив під неї палець і відчув якусь липку плівку: схоже, моя здерта шкіра прикипіла до тканини. Я зрісся з клятою кухонною рукавицею.
Хтось поклав руку мені на плече, і я припинив смикати рукавицю.
— Я б цього не робила. — Я підвів очі й побачив Джульєтт, власницю курорту. Вона похитала головою. За спиною в неї стояла Евонна. — Тобі краще цього не бачити.
Евонна дала мені пігулку з якоїсь помаранчевої пляшечки. Я покрутив її в пальцях.
— Оксикодон[15]. Це знеболювальні. Дуже потужні, — пояснила вона. Цієї інформації мені було досить, тож я кинув пігулку до рота. Евонна замислилася на мить — мабуть, міркувала про те, що наявність у неї цих пігулок псує враження про її здоровий спосіб життя, і додала: — У мене хвора нога.
Я розчарував сам себе, запитавши:
— Як давно я у відключці?
Евонна підійшла до вікна й розсунула штори, відтуливши чорне зоряне небо за вікном — таке саме, як було вчора, коли я лягав спати. Схоже, хуртовина вщухла, але вітер досі лютував, бо скло дрижало в рамі.
— Кілька годин, — сказала Джульєтт.
Я сів у ліжку, закашлявшись, і спробував зберегти гідність, притримуючи ковдру. Евонна подала мені білий готельний халат, чемно затуливши очі рукою. Я раптом усвідомив, що Марсело також тут, він сидів на невеличкому кріслі, мовчки спостерігаючи за нами. Це було дивно: хоч Марсело й не можна було назвати неуважним вітчимом, він ніколи не квоктав над лікарняними ліжками.
Кашель ніяк не вщухав. В очах аж потемніло, і на чорному тлі вибухали снопи іскор. Мабуть, підводитися було зарано. Джульєтт легким жестом поклала мене назад у ліжко. Вона простягнула руку до Евонни, яка похитала головою, тримаючи пляшечку при собі. Джульєтт демонстративно прокашлялась, і я почув, як Евонна переможено зітхнула. Наступним, що я відчув, була пігулка, яку намагалися просунути мені до рота. А тоді все потьмяніло, і я знову поринув під воду.
Ночі в горах приносять із собою якусь незвичайну чорноту. Особливо коли ти на східному схилі, де сонце сідає рано й темніє дуже швидко. Небо, не забруднене міським сяйвом, невдовзі після заходу сонця перетворюється на опівнічну чорнильну пустку й лишається таким аж до світанку, тож за ним годі визначати час. У такій темряві я прокинувся. Принаймні тепер на мені був готельний халат.
Евонна та Джульєтт уже пішли, але Марсело досі сидів біля вікна, читаючи якусь книжку з бібліотеки у світлі тьмяної лампи. Почувши, що я рухаюсь, він поклав книжку й підсунув до мене крісло. Я знову сів у ліжку, стримуючи кашель. Почувався якось легко, майже невагомо. Мабуть, це пігулки. Я був вдячний Джульєтт за те, що вона витрусила з Евонни подвійну дозу.
— Радий, що з тобою все гаразд, — буркнув Марсело, як часто роблять старші чоловіки, коли треба висловити якусь емоцію: вони намагаються якнайшвидше випльовувати слова, які можна трактувати як прояв турботи. Ніби чхають.
— Житиму, — сказав я, намагаючись не дивитися на руку, щоб вона не похитнула мою впевненість. — Де всі?
— Ти наче знепритомнів… не знаю, чи пам’ятаєш… коли отямився вперше. Це було нещодавно. Евонна й та жінка, власниця курорту, пішли шукати тобі щось поїсти.
— Як Майкл?
Марсело знизав плечима.
— Сподівався, ти мені скажеш. Кроуфорд мене досі не пускає.
— Я здивований, що ти не ввірвався туди, поки він рятував мене. Увесь цей час сушарню ніхто не охороняв, а зачиняється вона лише на засувку.