— До всирачки моторошне місце, — пробурмотів мені на вухо Енді, поки ми прямували за Ґевіном до будівлі, єдиною ознакою життя в якій було миготливе помаранчеве світло в одному з вікон. У мене так замерзли щоки, що гарячий подих Енді їх обпікав. — Наче корабель-привид. Тут узагалі хтось є?
Коли підійшли до будівлі ближче, з її нутра долинуло ледь чутне підвивання, мовби від сирени повітряної тривоги чи пожежної сигналізації. У цей звук впліталося глухе, далеке гупання, від якого земля легенько вібрувала під ногами. У животі в мене щось тривожно стиснулося. Я гарячково оцінював ситуацію. Ґевіна не надто цікавила Люсі — він хотів привезти сюди нас чи принаймні Джульєтт. Попри те що Люсі зникла й ми всі хвилювалися, вона не була мертвою. У таких книжках ніколи не можна вірити в смерть персонажа, поки не побачите тіло. Усі ці безвісти зниклі рано чи пізно з’являються. Ми всі читали «І не лишилось жодного»[17].
З другого боку, хоч я й підозрював Ґевіна, дуже нечесно вводити в сюжет убивцю посеред книжки. Нокс четвертував би мене за таке, адже це його перше правило. І, якщо вже на те пішло, великий палець вашої правої руки має підказати, що це ще не кінець.
Утім, у цьому комплексі мали бути сотні гостей: це був розпал сезону, і курорт створено для суворих екстремалів, котрих не злякати якимось там вітерцем зі снігом. То де ж вони?
Ґевін відповів на моє запитання, прочинивши двері.
Свист хуртовини надворі здавався шепотом порівняно з ревом, який привітав нас на порозі будівлі. Електронна музика вищала, кольорове світло випалювало очі, а баси ритмічно гуркотіли, колихаючи стіни. Світломузика вихоплювала з темряви тіла, що безладно звивалися, світячи неоновими паличками на шиях і зап’ястках. На підвищеній платформі, увінчаній зеленими лазерами, махав рукою якийсь чолов’яга. Стільці й столи порозсували попід стіни, звільнивши посеред їдальні щось на кшталт танцювального майданчика. Ми натрапили на справжнісіньку рейв-вечірку.
Ґейв посунув крізь натовп. Ми щосили намагалися не відставати. Тут було спекотно — так тепло мені не було вже кілька днів. Повітря було густе від поту. Люди облизували одне одному обличчя. Енді у захваті роззявив рота, замріяно спостерігаючи за напівоголеними тілами. На відпочивальниках були білизна й лижні окуляри, пляжні шорти й зимові жилетки, плащі з рушників, захисні шоломи, рукавиці й закручені на головах футболки. Одна жінка танцювала в купальнику з гавайським леї на шиї, балаклаві та велетенському різноколірному сомбреро. Моя кухонна рукавиця у квіточку вписувалася сюди бездоганно.
Мене мало не обезголовила шеренга чоловіків з голими торсами, які синхронно пили з лижі, що в неї вкрутили шість склянок для шотів. Найбільше людей було біля бару, ціни над яким були закреслені й нашвидкуруч переписані, роздуті в кілька разів. На барній стійці стояла табличка з написом чорним маркером: «ЛИШЕ ГОТІВКА». Ґевін відчинив двері в глибині зали й притримав їх, пропускаючи нас у коридор. Мені довелося силоміць витягувати Енді.
— Господи, Ґеве! — Джульєтт з полегшенням сперлася на стіну. Підлога під нашими ногами досі здригалася від басів, та принаймні тут було свіже повітря. — Там усі подуріли.
— Нічого собі! — В очах Енді спалахнула напівзгасла молодість. — Ми вибрали не той курорт!
Я дуже хотів би подивитися на реакцію Евонни, але, на жаль, її з нами не було.
— Почалося все досить невинно. Один хлопець сказав, що привіз із собою діджейську установку, і попросив дозволу пограти в їдальні — у нас і раніше виступали різні гурти та всілякі бенди, тож я дозволив. Подумав, що людям не завадить повеселитися, поки надворі так мете. Але завірюха лише посилювалася, і вечірка теж набирала обертів. Тож так, трохи бедлам. — Ґевін знизав плечима. — Але всім весело. Хай собі буде.
— У «Скай лодж» ніхто не може доїхати, — застерегла його Джульєтт. — А що, як тут щось станеться? Допомоги тепер чекати марно.
— У тебе двоє мертвих й одна зникла безвісти, і це без жодної вечірки, — відрізав Ґевін, ведучи нас далі коридором. — Слухай, я не можу нічого вдіяти. Вони вже розбушувалися. Якщо вимкну електрику, вони співатимуть. Якщо зачиню бар, вони виламуватимуть холодильники. Коли розпогодиться й можна буде вийти надвір, вони розпорошаться самі по собі. Я почекаю, поки вони втомляться. — Ґевін реготнув. — От дідько, мені шкода лише ту стареньку пару. Вони вже жалкують, що не поїхали до тебе.
17
«І не лишилось жодного» — детективний роман Агати Крісті 1939 року, відомий також за оригінальною назвою «Десять негренят», яку було змінено задля політкоректності.