— Зате ти добряче заробляєш на барі, як я бачу.
— А що, мені теж треба їсти, — посміхнувся він.
Ми петляли нетрями готелю. Зсередини, як і зовні, він був цілковитою протилежністю «Скай лодж»: більше походив на студентський гуртожиток, з розкиданими по коридорах спільними кухнями замість бібліотек і кімнатками з пласкими телевізорами замість камінів. Усе, що можна було зробити з неіржавкої сталі, було зроблене з неї. Кабінет Ґевіна також був на вигляд простий: стіл для більярду з розірваною в одному місці оббивкою та кільцями від пляшок на дубовій рамі, письмовий стіл зі значно дорожчим, ніж у Джульєтт, комп’ютером з двома екранами, а також настінний стенд з мапою місцевості формату А3 (я помітив на ній і «Скай лодж»), а також супутниковими знімками й погодними роздруківками. Ґевін підійшов до якоїсь чорної коробки в кутку — спершу я подумав, що це сейф, та виявилось, що це невеличкий холодильник. Він видобув звідти кілька пляшок пива «Корона», затиснувши їх між пальцями, і простягнув нам, нагадуючи при цьому Едварда Руки-ножиці. Енді пригостився одразу, а я заперечно похитав головою.
— Ми квапимось, Ґевіне.
Джульєтт теж відмахнулася. Енді незграбно завмер, тримаючи пляшку в руках і відчуваючи, що відкоркувати її буде зрадою.
Ґевін переможено здійняв руки.
— Гаразд, гаразд, знаю.
Він постукав по клавіатурі, і монітор засвітився під товстим шаром пилу. Ґевін ще трохи поклацав і підкликав нас із Енді. На екрані висвітилася табличка в «екселі». Я одразу подумав про ту, яку Евонна розіслала нам, запрошуючи сюди, але списав таку тривожність на наслідки свого ПТСР (посттравматичного стресового розладу).
— Це перелік гостей, — сказав Ґевін. — І тут є інтернет. П’ять хвилин? — Останні слова були адресовані Джульєтт: він хотів поговорити з нею. Ґевін віддав нам з Енді свій комп’ютер, як дітям віддають ігрову приставку, щоб вони не заважали розмовляти. — Обіцяю, ти не пошкодуєш.
— Я вже казала тобі. Річ не в грошах. — Джульєтт попрямувала до дверей і прочинила їх. — Поговорімо там.
Ґевін щасливо вишкірився. Енді здався й винувато сьорбнув пива.
Я повернувся до екрана. На відміну від решти комплексу, гостьову книгу вели дуже охайно. У файлі було дві вкладки: «Гості» й «Кімнати». Мені хотілося ретельно все вивчити, але можливість зайти в інтернет вабила значно більше, тож я відкрив браузер.
Якби Рональд Нокс народився на сотню років пізніше, я певен, що його одинадцята заповідь забороняла б користування гуглом. Що я можу сказати? Він давно помер, а я відчайдушно намагався не приєднатися до нього. Що більше інформації в мене буде, то краще.
Я знаю, вам хочеться якоїсь драми, а не читати про те, як я гортав новини. Тож заощаджу вам час і не описуватиму сцену, в якій я вбивав у пошукову стрічку «Чорний Язик» та «Чорний Язик жертви» і гортав результати. Я також ненавиджу, коли статті з новинами переписують у книжці дослівно. І, слухайте, нині двадцять перше століття, а я не заходив в інтернет два дні, тож так, я простирчав там довше, ніж мав би.
Якщо коротко, то ось що мені вдалося:
• Я підтвердив інформацію, яку розповіли мені Люсі та Софія. Попіл, удушення, стародавні перські тортури. Як Люсі й казала, знайти все це було дуже просто. Будь-хто міг скопіювати вбивство.
• Коли я почав писати «Чор…», гугл сам доповнив «Чорний Язик» з історії пошуків. Ґевін теж це шукав, тож чутки розповзлися трохи далі, ніж я думав.
• Убивства були розкидані в часі: перше сталося три роки тому (після смерті Алана), а друге — за вісімнадцять місяців після першого.
• Енді попросив мене глянути одним оком на курс криптовалюти.
• Перші жертви Чорного Язика, Марк і Жанін Вільямси, були з Брісбена. Маркові було шістдесят сім, Жанін — сімдесят один. Вони не працювали, але до того тридцять років керували крамничкою в Брісбені, де продавали фіш-енд-чипс[18]. Статтю було написано в стилі «життя несправедливе», а їх змальовано як відповідальних громадян — волонтерів і членів усіляких місцевих рад, які виховали цілу купу прийомних дітей, бо не мали своїх, від чого їхня загибель здавалася ще трагічнішою. В іншій статті була світлина з їхнього похорону: цілий натовп перед будинком. Їх дуже любили. Як на мене, такі не часто бувають у бандах. Софія казала правду про обставини їхньої смерті: руки прив’язані до керма автівки в гаражі, повітродувку встромлено в люк на даху, де стояв убивця, роздмухуючи попіл.
• Другу жертву, Елісон Гамфріс, знайшли ще живою у вбиральні її квартири в Сіднеї. Вікно було заклеєне липкою стрічкою, а попіл засипали крізь систему повітрообміну з вентилятором. Жінка померла за п’ять днів у лікарні, де працювала Софія (усе так, як сестра розповіла нам у сарайчику), коли було ухвалене рішення від’єднати її від системи життєзабезпечення. Хтось пригадав про Марка й Жанін, пов’язавши два випадки, і зненацька на плечі помічника редактора лягло завдання дати ймення серійному вбивці. Так і народився Чорний Язик.