Порушників шлюбних узів карають тяжким рабством. Якщо обидві винні особи були одружені, то скривджені при бажанні можуть покинути перелюбників і взяти шлюб між собою або з ким захочуть. Але якщо хтось із скривджених і надалі любить свою половину, незважаючи на її недостойну поведінку, то закон не розриває шлюбу при наявності в скривдженого бажання супроводити засудженого на тяжкі роботи. Трапляється інколи, що розкаяння одного й щира відданість другого, викликавши співчуття правителя, повертають винуватцю волю. Але за повторний злочин карають уже смертю.
За інші злочини ніякий закон не встановлює ніякої певної кари, але за кожну страшну й ганебну провину кару призначає сенат. Чоловіки напоумляють жінок, батьки — дітей, якщо тільки вони не скоять тяжкого злочину, за який треба карати привселюдно. Звичайно, за найтяжчі злочини винуватців карають рабством. На думку утопійців, рабство достатньо суворе для злочинців, та й вигідніше державі, ніж відразу страчувати винних і звільнятися таким чином від них. Своєю працею вони принесуть більше користі, аніж смертю, та й їхній приклад на довгий час відстрахуватиме інших людей від подібного злодіяння. Якщо ж і при такому поводженні з ними вони почнуть знову бунтувати і опиратися, то їх врешті-решт убивають, як неприборканих диких звірів, яких ні в’язниця, ні кайдани неспроможні вгамувати. Але тих, що терпеливо зносять свою тяжку долю, не позбавляють надії. Коли ж вони від Довгого страждання порозумнішають і виявлять розкаяння, яке свідчило б, що свідомість злочину гнітить їх більше, ніж кара, то інколи влада правителя або голосування народу може пом’якшити їхнє рабство чи припинити його.
Намовляти до розпусти вважається не меншим злочином, ніж перелюбство. Взагалі утопійці при будь-якому ганебному злочині продуманий намір скоїти злочин прирівнюють до самого злочину. Обставина, що не дійшла до злочину, аж ніяк не може виправдовувати того, хто робив заходи для його здійснення.
Полюбляють утопійці блазнів. Ображати їх вважається великою ганьбою, а потішатися їхньою глупотою не забороняється, бо це, думають вони, виходить на добро самим блазням. Якщо хтось настільки поважний і суворий, що його не смішить жодна витівка або жодне смішне слово блазня, то такій людині не слід доручати турботу про нього. Вони бояться, що не буде достатньо піклуватися той, якому блазень не принесе ні користі, ні розвеселить, хоч розважати людей — єдиний його хист.
Насміхатися з бридкості й каліцтва вважається ганьбою та соромом, але не для того, з кого сміються, а для насмішника, тому що безглуздо дорікати кому-небудь за його ваду, якої він не міг уникнути. Не дбати про природну красу є, на думку утопійців, ознакою лінощів і млявості, так само як доказом ганебної безсоромності вважається вдаватися до рум’ян. З досвіду вони знають, що ніколи вродою жінки не здобудуть прихильності чоловіків у такій мірі, як своєю порядністю й скромністю. Щоправда, дехто захоплюється однією тільки вродою, але прив’язати чоловіка може лише доброчесність дружини та її слухняність.
Утопійці не тільки відлякують громадян суворими карами від злочинів, а й заохочують їх до чеснот, призначаючи почесні нагороди. З цією метою вони ставлять на площі статуї видатним мужам, які мали великі заслуги перед державою, на пам’ять про їхні славетні подвиги, а також для того, щоб слава предків правила для нащадків заохоченням і поштовхом до доблесті. Хто обманом хоче здобути яку-небудь посаду, той позбавляється надії на одержання будь-якої.
Живуть поміж собою утопійці дружно, тому що їхні службовці не зарозумілі й не залякують людей, отож їх називають батьками, і вони справді виправдовують цю назву. Їм утопійці виявляють належну пошану, і не доводиться вимагати її насильно. Навіть сам правитель не відрізняється ні розкішним одягом, ні короною; єдиною його відзнакою є жмутик колосків, подібно до того, як відзнакою первосвященика є воскова свічка, яку носять перед ним.
Законів у них дуже мало, бо для народу з таким суспільним ладом вистачає їх якнайменше. Вони навіть не схвалюють становища, яке є в інших народів, де при наявності безлічі томів законів та їхніх тлумачень немає порядку. Самі утопійці вважають украй несправедливим зв’язувати людей такими законами, кількість яких переважає можливість їхнього прочитання і які такі невиразні, щоб хто-небудь міг їх зрозуміти. Мало того, вони зовсім не визнають адвокатів, які хитромудро розглядають справи та вивертливо тлумачать закони[149]. По-їхньому правильним було б, коли кожний сам особисто вів би свою справу і безпосередньо розповів судді те, що намірявся сказати захисникові. Таким чином, буде менше крутійства і легше буде дійти до істини. Поки говоритиме той, кого жоден захисник не навчив лукавства, суддя зможе вміло зважити всі подробиці й допоможе простодушним людям побороти всі викрути хитрунів. Таке становище в судочинстві неможливе в інших народів через наявність купи незвичайно заплутаних законів, а в утопійців кожний тямить у законах. Адже, як я сказав, законів у них обмаль. Крім того, чим простіше тлумачення закону, тим справедливішим вони його вважають.