З цього можна зробити висновок: справедливість виявляється всього-на-всього чеснотою простих людей, скромною, дуже й дуже далекою від королівської величі. Або ж існують щонайменше дві справедливості: одна з них личить простому народові, ходить пішки й повзе по землі і, зв’язана по руках та ногах, не може перескочити огорожі; друга — привілей правителів; вона величавіша за народну і набагато вільніша в рухах, тому що їй усе дозволено, за винятком того, що не вигідно їй самій.
Отже, такі звичаї правителів, які погано додержують угод, є, на мою думку, причиною того, що утопійці не укладають ніяких угод. Якби вони жили тут, то, можливо, змінили б свою думку у цій справі. Хоча їм здається, що навіть якби додержувати угод якнайсумлінніше, то вже погано те, що взагалі усталилася звичка укладати їх. Саме внаслідок цієї звички народи, відділені один від одного на невеликому просторі[152] невисоким пагорбом або яким-небудь струмком, уявляють, що вони не зв’язані ніякими природними узами, а народились ворогами та недругами й законно винищують один одного, якщо цьому не стоять на перешкоді угоди. Більше того, навіть після укладання угоди вони не об’єднуються в дружній союз, а залишають за собою можливість грабувати, оскільки в умови угоди не здогадались при її укладанні включити застереження, яке б це забороняло. Утопійці ж, навпаки, думають, що нікого не слід вважати ворогом, якщо він не вчинив тобі ніякої кривди. Узи ж природи сильніші за угоду, та й доброзичливість краще й тісніше з’єднує людей, ніж умови угоди.
До війни утопійці відчувають велику відразу, як до справи воістину звірячої, хоч у жодної породи звірів вона не є таким частим явищем, як у людини. Всупереч звичаю майже всіх народів, вони вважають, що немає нічого неславнішого від слави, здобутої на війні. Незважаючи на це, вони у визначені дні наполегливо вправляються у військовому ремеслі, причому не лише чоловіки, а й жінки. І робиться це тому, щоб не виявилось у них нездатних до війни, коли виникне необхідність воювати. Все ж вони не починають війни безпідставно, а лише в тому разі, коли доводиться захищати свої рубежі чи проганяти ворогів, які вторгнулися в країну їхніх друзів, або коли, змилосердившись над якимсь народом, гнобленим тиранією, доводиться своїми силами визволяти його від гніту тирана й від рабства, керуючись почуттям людинолюбства. Зрештою, допомогу друзям утопійці подають не завжди з метою, щоб захищати їх, інколи також, щоб відомстити за заподіяні їм кривди. Але діють вони так лише в тому випадку, якщо покривджені ще до початку війни звернулися до них за порадою, а вони, перевіривши справу, вимагали від кривдників відшкодування, але не одержали його. Тільки тоді вони зважуються піти війною на призвідника війни. Так поводяться утопійці, коли вороги, наскочивши, забрали здобич, але далеко лютіше діють тоді, коли купці дружніх народів, де б це не було, під приводом справедливості стають жертвою несправедливого звинувачення, або внаслідок застосування до них несправедливих законів, або через перекручене тлумачення хороших законів. Саме з такої причини виникла війна, яку утопійці вели незадовго до нашого часу на захист нефелогетів проти алаополітів[153]. Алаополіти нібито на законній підставі (так їм самим здавалось) скривдили нефелогетських купців. Чи вони діяли законно, чи це було безправ’я, у всякому разі, помстою за нього стала дуже жорстока війна, під час якої до сил і ненависті двох воюючих сторін додали свою допомогу й засоби навколишні племена. Як наслідок одні з квітучих народів зазнали сильного потрясіння, інші сильно занепали. Нещастя, що виникали одне за одним, закінчилися нарешті поразкою й поневоленням алаополітів, внаслідок чого вони перейшли під владу нефелогетів (бо утопійці воювали не за себе). До речі, поки держава алаополітів була в розквіті, ніхто не міг з ними зрівнятися в силі та могутності.
З такою жорстокістю утопійці мстять за кривди, навіть грошові, заподіяні їхнім друзям, а за власні відплачуються не такою мірою. Якщо вони зазнають майнової втрати через обман, з якою не зв’язане тілесне насильство, то, поки не одержать відшкодування, виявляють своє незадоволення лише тим, що утримуються від зносин з цим народом. Про своїх громадян утопійці дбають не менше, ніж про союзників, але грошову шкоду союзників вони сприймають важче, ніж власну. Річ у тім, що купці їхніх друзів, втрачаючи частину свого особистого майна, дуже переживають втрату. В громадян Утопії пропадає лише частина державного майна, причому такою, якого вдосталь є в країні і навіть з лишком, інакше вони не могли б вивозити його за кордон. Тому втрати ніхто не відчуває. Тим-то вони вважають зайвою жорстокістю мстити за майнову шкоду смертю багатьох людей: ні в своєму житті, ні в харчуванні ніхто з них не відчуває наслідків заподіяної шкоди. Проте якщо трапиться, що хто-небудь з їхніх громадян у чужій країні протизаконно зазнає тілесних пошкоджень або його вб’ють, то чи сталося це з вини держави, чи приватних осіб, утопійці досліджують справу через послів і заспокоюються лише з видачею винуватців, інакше незабарно оголошують війну. Виданих винуватців вони карають смертю або рабством.
153
Нефелогети і алаополіти — вигадані назви народів; назва «нефелогети» утворена із давньогрецьких слів: νεφελη— «хмара» і γενετηζ — «народжений»; отже, нефелогети — «народжені хмарою» («хмаросини»); алаополіти — складна назва, утворена від давньогрецьких слів αλαυζ — «сліпий» і πολιτηζ — «громадянин» («сліпогромадяни»).