— Мавро! — кликнула нараз з докором Тетяна і відвертається чогось уражена від старої жінки, що остала спокійна. — Я тобі не буду нічого більше казати. Ти заєдно як не віриш, то безпечно поглузуєш. Що б і не сказала я, ти нічого не віриш! Сором, Мавро...
— Бог з тобою, донько! — успокоює Мавра покірно. — Та я його на очі не виділа, а не то...
— Не виділа, не виділа! — повторює люто Тетяна. — А все твоїм голосом гонить невіра і ненависть. Все не віриш. Я знаю. Ти цілому світові вже не віриш. А хоч я добре тямлю, що ти про себе оповідала, що перебула через зраду — то йому одному,Мавро, йому одному на всім світі — я вірю. Він мене щиро любить, Мавро... О! ти не знаєш!
— Я вірю, доньцю, що тебе любить, — відказує Мавра твердо. — Хто тебе, зоре моя красна та як ангел добра, не любив би? Кого на світі любити, як не таких, як ти? Га-й, га-й! — заспівала нараз, мов на хижуна, і заколихалася цілим своїм тілом. — Га-й, га-й!
Тетяна подобріла.
— Заки сніг упаде, казав, Мавро, буду в його хаті.
— Слава богу! — відповідає стара, вже потрохи іншим голосом і зітхає легше. — Кваптеся, бо як прийде осінь, мати прийме других старостів. Казала мені оногди, що хоче тебе сеї осені вже конче віддати, а сама піде в монастир.
— О, мама все своє! — каже Тетяна. — Найбільше, відай, чого вона бажає в житті, то піти на старість у монастир.
— Може, й добре робить, доньцю.
— Та за кого й там вже стільки молитися? Вона вже доста й так молиться... щонеділі, свята...
— Може, і за твоє щастя, — відповідає стара. — Тебе одну лиш має. А відколи твій батько помер, з котрим так добре жила, як вона і люди розказують, то її тягне в монастир. А за твоє щастя хто буде молитися, доньцю, як не вона? Знаєш, вона рада тобі неба прихилити.
— Се правда, — відповідає Тетяна поважно і вмовкає. Відтак, надумавшись хвилину, додає: — Вона одна, ти, Мавро, друга, а вінтретій любить мене щиро і по правді.
— Правду кажеш, доньцю, — притакує Мавра. — Добрий чоловік — то для жінки все одно що тато й мама.
— А не правда, Мавро? — обзивається Тетяна, і її очі заясніли самим щирим щастям.
— Правда.
— Коби ти мені його хоч раз показала, донько, — потягає Мавра, — не ховай вже його так, як золотий червінець.
Тетяна усміхнулася весело.
— Побачиш його, Мавро, побачиш, красний такий, Мавро, що... о, о, о!
— Як ти? — питає стара.
— Високий, вус чорний, а сам білий та синьоокий. А все їздить на чорнім, як вуголь, коні. Тоді він вже найкращий. На нім він летить, як вихор. О, Мавро, — красний!
Мавра слухає, і її думки летять кудись в минулість.
— Такий і вінбув, — каже відтак ніби більше до себе. — Високий, як то кажуть, як дуб, білолиций, синьоокий, а конем перелітав попри наші шатра, як сам вітер у пусту. Такий і вінбув. А все посвистував. Пан був, Тетянко!
— Про кого ти кажеш, Мавро? — питає дівчина, що була в цій хвилі всею душею коло свого Гриця.
— Про того, синку [24], через котрого змарнувала я свою долю, стратила батька, матір, Раду, а вкінці і дитину. Через котрого я тепер сама-одніська на цілу гору, на цілий ліс, на весь світ. Коби були мені хоча дитину оставили, — говорила жалісно, — був би мені світ світом, а так що я маю? О Раду, Раду! — зажалувалася гірко. — Чи вже не було іншої кари для мене, як викинути мене з-поміж себе? Ліпше було таки на місці вбити, як обіцяв. Було покинути, піти самому далі, а тато, мама були б назад до себе забрали, а так... — І забідкалася, як кождим разом, коли про те говорила — по своєму циганському звичаєві, загойдавшись цілим тілом і майже заспівавши з жалю та огірчення.
— Цить вже, Мавро, цить, — потішає Тетяна, — та не жалуй стільки. Воно вже й так на ніщо не здасться. Дитинка, мабуть, у бога, там жде на тебе, колись повітає, і, може, ліпше для неї так.
— Повітає, повітає, — відказує жалісним голосом Мавра, та тут же опам'ятується і починає нараз іншим голосом: — Вже був би дорослим парубком, десь, може, в службі заробляв на себе і на маму. І було би йому добре, і було би мамі добре. А так що? Га-й, га-й! — пожалілася знов. — Га-й, га-й!
— Може, й заробляє де, Мавро, хто його знає, — каже спокійно Тетяна. — Так вже бог дав. По правді, Мавро, ти свого Раду зрадила, а з того вийшло все горе.
— Зрадила, бо була молода, дурна і повірила, — обзивається Мавра вже спокійно. — Задивилася на біле панське лице, нециганські очі, панську ношу [25], а господь за те і покарав. Держись свого, каже і карає. Будь воно зле, будь добре, а на гріх не вийде.
Дівчина слухала мовчки, задивившись ніби кудись, хоча перед нею були лиш низенькі стіни старої низької хатини і більше ніщо.
— Грицьне пан, — каже відтак, вимовляючи певно і твердо ім'я милого перед старою. — Гриць не пан, хоч також білолиций і синьоокий і на коні їздить, як вітер. І ми любимося, — і сказавши се, встає і прощається з Маврою. — Приходь, Мавро, до нас, як мене подеколи в неділю в тебе не буде.
— Га-й! га-й! — відказує Мавра. — Я прийду. А ти, хоч і не прийдеш в неділю, то приходь і в робітну днинку, та сповісти бабу, коли їй на твоє весілля лагодитися та на хлопця подивитися.
— Незабавки, Мавро, незабавки, — обзивається Тетяна і виходить.
— А не виходь до нього щонеділі в ліс, — остерігає, випроваджуючи її геть аж поза хату. — А як підеш, то візьми і мене з собою, — жартує з чудним поглядом Мавра. — Нехай і на стару няню своєї любки раз погляне. Вона ж йомуна щастя от яку зорю ясну та красну викохала. Казками вигодувала, серцем випестила, очима зберегла, то най їй хоч тепер словом ласкавим подякує.
— Подякує, Мавро, подякує, — відказує Тетяна щиро і поважно. — Він добрий і щирий, доконаєшся сама, як побачиш, як він мене по-щирому любить, коли мені не віриш.
Тетяна, віддалена вже на кілька кроків від хати, оглядається нараз раптом позад себе. Чи се їй причулося, що Мавра, відвернувшись перше від неї, захохоталася до себе? Чи справді воно так було?
Ні.
Мавра саме в тій хвилі переступала поріг своєї хати і зникла в ній, мов в ямі.
Ні. Хіба причулося... та як вже так погано!
Тетяна, мов холодною водою обілляна, з неописано прикрим почуттям упокорення і пониження вертає зів'ялим кроком назад.
Вже стільки разів постановляла собі не говорити Маврі нічого про Гриця, про їх любов, і завше переможе любов і щирість до тої старої чортиці, вона зраджується, говорить.
Зате вертає, от хоч би й нині, знов з затроєною душею додому, із зболілим серцем, з жалем недовір'я в душі до нього, доки його знов не побачить, доки він знов своїми ясними, як небо голубими та щирими очима не роз'яснить її посмутнілу душу, не успокоїть і вона знов не повірить.
«Грицю! — кличе її щире, тепле серце і рветься чистою неподіленою любов'ю. — Грицю, чи не так? Ти любиш?»
«Га-й, га-й! — прочувається їй в душі остерігаючий голос старої циганки, мов відганяв би якогось хижака... прошибає її душу гострим жалем. — Га-й, га-й!»
Тетяна розплакалася...
Вернувши додому, кидається мовчки в тихій світлиці перед ікону пресв. богородиці, як одного разу, рік тому назад, ломить судорожно руки, притискаючи їх розпучливо до грудей і чола, повторює заєдно:
— Господи, чому мені смутно? Чому мені смутно? Смутно мені, о боже!..
Кілька років тому назад розказував одного разу старий білоголовий мандрівник, перепочиваючи кілька день у богомільної і милосердної Іванихи Дубихи, молодим ровесницям Тетяни, які зібралися в неї, що був або, може, й єсть ще між українським дівоцтвом звичай в надвечір'я Івана Купала ворожити та про свою будучність у русалок довідуватися.
— Як? Чим? — допитувалися молоді дівчата цікаво в старого мандрівника.
Докладно він сього не знає, не з тої він околиці, але дещо осталося ще йому в пам’яті, і він переповість. Пізнім вечором перед Іваном Купалом плавають дівчата по воді човном або, коли бояться, щоб русалки їх не заманили з-під води на дно до себе, в русалку не обернули, проходжуються понад берегом і співають різні тужливі, любовні, гарні й приманчиві пісні. Дівчата на той вечір пристроєні пишно, мають на голові гарні вінки і, співаючи отак в човнах по воді або над берегом, кидають їх з голови на воду. Кинувши вінки в воду, ждуть, співаючи, і роззируються, куди донесе вода вінок або викине на берег, як що кому суджено. Часом люблять русалки розстрілювати [26]під водою свавільною рукою вінки — се знак, що або вона, або милий до року згине, або обоє розійдуться. Часами задержується вінок з тої сторони річки, звідки суджений прибуде. А все прикликуваний, заманений русалками, їх міццю і силою, все з вдячності, що в вечір Івана Купала дівоцтво їх згадує, пристроюється в їх честь пишно і оживляє їх, до води заклятих, молодечими, приманчивими співами, за що вони займаються їх долею, розкриваючи її перед дівочою душею різними подіями, зрозумілими лиш дівчатам, або чудними снами, що вказують на будучність.