Нарешті ми дісталися до перев'язочного бліндажа, в якому справував свою службу мій приятель доктор Кай. Він наколотив мені пресмачного лимонаду й заштриком морфію занурив у блаженну дрімоту.
Нестерпна їзда до військового лазарету наступного дня стала останнім суворим випробуванням для моєї життєвої сили. А тоді я перейшов у руки сестер і продовжив читання «Трістрама Шенді» з того місця, де його урвав наказ про наступ.
Дружнє співпереживання полегшувало мені періоди регресій, властивих для легеневих поранень. Солдати й офіцери дивізії відвідували мене. Однак учасники штурму Сапіньє всі полягли, або ж, як Кіус, опинилися в англійському полоні. Подружжя Плянко, коли на Камбре вже падали перші снаряди противника, що поволі здобував територію, прислало мені милого листа, а ще відірвану від себе бляшанку молока та єдину диню, яка вродила на їхньому городі. Гіркі дні у них були ще попереду.
Мій останній джура теж не став винятком у довгому ряді попередників: Він залишався при мені, хоча й не мав права на харчування в лазареті, отож йому доводилося жебрати їжу на кухні.
Коли нудишся в ліжку, намагаєшся всіляко розважитися; отож я гаяв час, підраховуючи всі свої поранення. Не рахуючи таких дрібниць, як рикошети й подряпини, я загалом підхопив принаймні чотирнадцять влучань, а саме: п'ять рушничних куль, два снарядні осколки, одну шрапнельну кулю, чотири уламки гранат і два — від рушничних куль, які з вхідними та вихідними отворами разом залишили на моєму тілі рівно двадцять шрамів. На цій війні, в якій обстрілювали радше цілі території, аніж окремих людей, я все ж домігся того, аби одинадцять з цих пострілів були призначені особисто мені. Відтак я по праву причепив собі на груди «Золоту відзнаку пораненого», яку мені присудили в ці дні.
Через чотирнадцять днів я вже лежав на пружній койці лазаретного потяга. Німецькі краєвиди вже занурилися в сяйво ранньої осені. Мені пощастило: мене висадили в Ганновері й помістили в шпиталь клементинок. Серед відвідувачів, які незабаром у мене з'явилися, особливо радісно було бачити брата; з часу поранення він ще виріс, хоча права, сильно вражена половина тіла зупинилася в рості.
Я ділив палату з молодим військовим летуном з ескадрильї «Ріхтгофен» на ім'я Венцель — одним з тих гінких, нестримних відчайдухів, яких ще не перестала родити наша земля. Він робив честь гаслу своєї ескадрильї «Залізні та зухвалі» і вже збив у повітряних сутичках дванадцять противників, останній з яких перед падінням роздробив йому пострілом плечову кістку.
Перший свій вихід надвір я відсвяткував з ним, моїм братом та ще кількома приятелями, які чекали на свій транспортний потяг, у приміщеннях старого Ганноверського Ґібралтарського полку. Оскільки нашу боєздатність піддали сумніву, ми відчули нагальну потребу повправлятися з велетенським фотелем. Та нам це вилізло боком: Венцель знову зламав руку, а я вже наступного ранку лежав у ліжку з сорокаградусною гарячкою, ба навіть, крива температури зробила кілька ризикованих стрибків до тої червоної позначки, за якою мистецтво лікарів уже безсиле. При такій гарячці втрачаєш відчуття часу; поки сестри боролись за моє життя, я лежав у гарячковому маренні, яке часто буває навіть дуже веселим.
В один із цих днів, то було 22 вересня 1918 року, я одержав від генерала фон Буссе таку телеграму:
«Його Величність кайзер нагородив Вас орденом «Pour le mérite»[50]. Вітаю Вас від імені всієї дивізії».
ВОЇН, ЕСТЕТ, НІГІЛІСТ
Шлях Ернста Юнґера через XX століття
Напевне, немає жодного іншого німецького письменника 20 століття, який би так ґрунтовно й повно вичерпав свій час, як Ернст Юнґер (1895–1998). Про це свідчать вже його життєві дати: народжений наприкінці ще відносно спокійного й «мирного» 19 століття у Гейдельберзі, він відтак спізнав і пережив найважливіші події жорстокого й кривавого 20 століття, щоб на його згасанні покинути цей світ у майже 103-літньому віці біблійного Мафусаїла в Рідлінґені (Баден-Вюрттемберґ). У своїй письменницькій діяльності Ернст Юнґер завжди намагався тримати крок з домінуючими тенденціями свого часу й відповідати на його виклики своїми творами, навіть якщо ці тенденції часто виявлялися манівцями й відкидалися подальшим розвитком. Тому його творчість позначена протилежними, а часом і заледве поєднуваними рисами, де патріотичні почуття змішуються з німецько-національною метушнею, пристрасний інтерес дослідника — з надзвичайною холодністю, актуальні події — з архаїчними й міфічними уявленнями. Його книги заворожують дивовижною спостережливістю і неймовірним дистанціюванням від зображуваного об'єкта, тверезим, ясним, філігранно відточеним стилем і розмитою темнотою вислову, яскраво втіленим естетизмом і тяжінням до брутальності. Шкала критичних оцінок його творчості демонструє надзвичайно полярні думки. Французька газета Фіґаро якось назвала його «найбільшим з нині живих німецьких письменників» (23.6.1975). Водночас його вважали «люциферовим духом, першим довершеним нігілістом німецької літератури й метафізиком націонал-соціалізму», який «варваризував інтелігентність, уславлював масові вбивства й дав жахливе свідчення відсутності коріння європейського духу нашого часу»[51]. Між такими суперечливими характеристиками лежить майже нездоланна прірва. Чи можна взагалі ще поєднати такі глибокі протилежності в якусь певну єдність?
50
«Pour le Mérite» (франц. «За заслуги») — назва найвищого прусського ордену, заснованого в 1740 р. Фрідріхом II після його сходження на престол, щоб вшановувати за особливі військові й цивільні досягнення.
51
Franz Lennartz. Deutsche Schriftsteller des 20. Jahrhunderts im Spiegel der Kritik. — Stuttgart: Alfred Kröner Verlag 1984. — Bd. 2. S. 858.