Ти сидиш навпочіпки, самотньо скулившись у своїй земляній дірі й відчуваєш себе відданим на поталу якійсь немилосердній, сліпій нищівній волі. З жахом ти усвідомлюєш, що вся твоя інтелігентність, твої здібності, твої духовні й тілесні переваги стали другорядними, сміховинними […] Авжеж, чому ти не плюнеш на все це й не втечеш у ніч, щоб згинути, як виснажений звір, у якомусь захищеному чагарнику? Чому ти все ще витримуєш усе це, ти й твої браві друзяки? Жоден начальник не бачить тебе […] І все-таки за тобою хтось стежить. Можливо, неусвідомлювана тобою, в тобі міцно сидить моральна людина й тримає тебе на місці завдяки двом чинникам: обов'язку й честі. Ти знаєш, що тебе поставлено в цьому місці для боротьби, й увесь народ вірить у те, що ти впораєшся зі своєю справою. Ти відчуваєш — коли я зараз покину своє місце, то перед самим собою я буду боягузом, негідником, який пізніше при кожному слові похвали змушений буде червоніти. Ти міцно стискаєш зуби й залишаєшся.[58]
Проте у більшості випадків «моральна людина» мусить відступати у воїні на другий план, позаяк війна вбиває у солдатів людські почуття. Вони стають несприйнятливими до будь-яких жалощів і будь-якого болю й змушені сліпо виконувати накази своїх командирів, хоча інколи й розуміють, що ці накази є людиноненависницькими й злочинними. Ось як, наприклад, в одній з попередніх версій книги автор рефлектує розпорядження нищити в пень захоплені французькі села:
Як прусський офіцер, я, звичайно, не маю жодного сумніву в необхідності рішучих дій. Вести війну означає всіма силами безпощадно знищувати ворога. Війна є найжорстокішим ремеслом, його майстри сміють відкривати своє серце людяності лише тою мірою, якою це не шкодить справі. Те, що вчинки, яких вимагала дана мить, були далеко нешляхетними, не має до цього ніякого стосунку.[59]
Щоправда, і в цих умовах Юнґер не втратив уявлення про лицарську поведінку. Коли бездонна грязюка виганяє противників з обох боків фронтової лінії на розташовану вище ділянку, він розмовляє з англійським офіцером без злоби й ненависті у той спосіб, який «виражав спортсменську повагу», оскільки, як він висновує, «на війні моїм ідеалом завжди було розглядати супротивника, звільнившись від будь-якого почуття ненависті, тільки в боротьбі як такій і оцінювати його як чоловіка відповідно до його мужності»[60]. Однак ця лицарськість вже давно стала анахронічною, позаяк «на місце окремої особистості прийшла маса, а на місце перемоги прийшло знищення»[61]. У всякому разі, Дон Кіхот іспанця Міґеля де Сервантеса є однією з книг, яку він високо цінував.
Інший епізод описує, як Юнґер одного разу, поза розташуванням своєї військової частини, зустрічається з англійцем, себто ворогом, який відразу повинен бути знищений. Йдеться про те, хто із них обох виявиться прудкішим. Більший воєнний досвід Юнґера надає йому очевидну перевагу:
Я приставив цівку до скроні спаралізованого від страху чоловіка, другою рукою схопив і притягнув його за мундир, на якому висіли ордени та відзнаки. З жалібним стогоном він запустив руку в кишеню і витягнув замість зброї світлину, яку підніс мені під очі. Це був його портрет в колі великої родини, на літній терасі. То було як заклинання з якогось минулого, неймовірно далекого життя. Пізніше я вважав великим щастям, що тоді відпустив його й кинувся далі.[62]
Ці рідкісні острівці людяності затінюються, однак, іншими, набагато жорстокішими сценами. Йдеться вже не про «галантний» лицарський двобій, а про технізовану війну з величезними матеріальними битвами, яка руйнує і розмелює все живе. Тут оголюється реальна символіка юнґерівського заголовку — це насправді нещадні Сталеві грози, коли метафоричний сенс цього словосполучення абсолютно матеріалізується.
Новий тип війни спричинює також набагато більше число загиблих. Смерть втрачає свій індивідуальний характер і перетворюється на масове убивство з тисячами й тисячами жертв, які відтак десь квапливо зариваються в землю або й цілими тижнями лежать на полі битви непохованими. Оскільки такі гекатомби раціонально вже не можуть бути осягнені, то вони відкривають шлях найбільш диким анімалістичним інстинктам: ті, кого пощадила сила вогневого штурму, поступово впадають у стан сп'яніння від убивства, яке вони більше не можуть приборкати в собі. Убивство стає для них внутрішньою необхідністю, як це випливає з міркувань більш ранньої версії твору Юнґера: