— Авжеж! — зраділа Ольга. — Тимчасом, тату, дозвольте нам з Михайлом розім'ятися в цьому селенітському Вавілоні. Не бійтеся, далеко заходити не будемо. Ви ж із Миколою тут корінні мешканці, а нам…
Івану Макаровичу не хотілось пускати Ольгу в мандри по цьому лабіринту.
— А може, не треба, Оленько? — говорив він. — Скоро настане час, ми наповнимо все місто атмосферою — отоді ходи, вивчай!
Та Ольга наполягала, знову доводила, що вона «не теплична». До того ж тут не можна заблудитися: порох зберігає сліди, а світло заливає всі проходи!
І професор, зрештою, погодився. Порадив узяти про всяк випадок запасні кисневі балони.
— Далеко не йдіть. Вас, Михайле, призначаю старшим.
— Єсть, Іване Макаровичу! І вони пішли.
Професор разом з Миколою заладнав двері, перевірив роботу апаратури і знову взявся розглядати «бібліотеку». Але якесь невиразне тривожне відчуття не залишало його.
Не пройшло й півгодини, як повернувся Мілько. Микола та Іван Макарович швидко наділи скафандри, відкачали повітря. В навушниках зазвучали розпачливі слова юнака:
— Ольга десь ділася, Іване Макаровичу! Просто сказати — зникла. Слід обривається на рівному місці, а її ніде нема… Пішла убік метрів на двадцять і от…
— Ведіть мене туди!
Ішли швидко і мовчки. Нікуди не спускалися, все на цьому ярусі. За рогом тунелю в стіні — пролом.
— Вона звернула сюди, ось її слід…
Ольжин слід вів через купу каміння в якесь тісне приміщення, схоже на каземат. Освітлювальної кулі там не було, довелося світити ліхтарями. Слід у поросі був лише до середини підлоги, викладеної масивними чотиригранними плитами. На одній з плит пилюка зовсім стерта — наче там сиділа Ольга. І більш ніде нічого, ніяких інших ознак.
— Олю!
— Олю!
Дівчина не відгукувалась. Мацали промінням ліхтарів німі стіни…
— Очевидно, вона ішла так… — Мілько перескочив обвалене каміння і побіг по її сліду. І тут сталося несподіване: як тільки Михайло ступнув на ту «стерту» плиту — одним кінцем вона втопилася в підлогу, другим піднялася, і юнак миттю зник унизу. Його ковтнув кам'яний люк!
Професор скрикнув від жаху. Поки підійшов до злополучної плити, вона вже врівноважилась і щільно закривала отвір. Ставши біля неї на коліна, натиснув на край плити. Камінь подався, відкриваючи темний отвір. Спрямував туди світло ліхтаря — скільки сягав зір — зяяв бездонний круглий колодязь! Здалося, ніби вітер дмухнув з його глибини.
— Михайле! Ольго! Михайле, Олю! — в розпачі гукав професор, але відповіді не було.
День другий
Іван Макарович вийшов із страшного «каземату» і кинувся на нижчий ярус. Забувши про всяку обережність, біг величезними кроками — то перескакуючи через купи каміння на пологих спусках, то швидко долаючи круті сходи. Вибирав шлях так, щоб спускатися углиб поблизу колодязя, в який упали Ольга і Михайла. «Адже він не безкінечний! — тривожно шугала думка. — Може… може вони ще живі…»
Поворот, ще поворот… Куди веде цей кам'яний жолоб? Іван Макарович відчув, як його скроні під скафандром покрилися потом. «Не треба гарячкувати, — говорив йому внутрішній голос. — Тут потрібно все зважити, обміркувати…»
Зупинився, обіперся плечем об холодний німий мур, Звичайно, гарячитись не треба, але що ж робити? Раптом його погляд ковзнув по шкалі кисневого балончика. Першої миті він якось і уваги не звернув на показання шкали. А коли глянув на неї вдруге — його неначе жаром обсипало. Кисню залишалось зовсім мало. Якщо стояти тут і роздумувати, то на зворотний шлях його не вистачить.
Глибоко зітхнувши, Іван Макарович рушив назад, угору. Тепер уже часто поглядав на шкалу. Ішов розмірено, намагався вгамувати тривогу, але марно. В уяві поставали такі милі, рідні обличчя, а болючі думки спалахували, неначе блискавки. «Ну, звичайно, вони загинули!.. Не вберіг, не вберіг!»
Діставшись до «бібліотеки» з останніми краплями кисню, Плугар зарядив балон і відразу ж рушив на пошуки… Загорського не пустив.
…Мабуть, легше було титану Атланту[7] тримати небосхил, ніж Плугареві зносити тяжке горе, що випало на його долю. Але зносив. Неначе скам'янів, ходив, зціпивши зуби; але ходив! Скільки разів кидався він на розшуки Ольги і Мілька! Селенітське місто здалося йому кам'яним мішком. Іван Макарович то спускався глибоко вниз, намагаючись відшукати боковий вхід у той колодязь, то повертався до «бібліотеки», щоб наповнити свій кисневий балон. Розпач і туга шматували йому серце. Незабаром, буквально через кілька годин, може прибути друга ракета, прилетять його друзі по роботі… Не радісною буде зустріч!