— Ну, як, Олю?
— Неймовірно!
— Боялася?
— Дуже! — голос її бринів збуджено і… весело.
Герметичні двері за ними зачинилися. Шлюз наповнився повітрям. Знявши скафандри і тримаючи їх на руках, наче плащі, Ольга і Іван Макарович потрапили в шахту з ліфтом. У ліфті їх чекав Петров. Геолог чомусь не скинув скафандра, а лише відхилив шолом. Сидів, ухопившись за ліве коліно. Обличчя його перекосила болісна гримаса.
— Що з вами? — стривожився Плугар.
— Та, розумієте, Іване Макаровичу… — Коліно… Не розрахував стрибка і стукнувся.
Плугар спохмурнів. Це ж надзвичайний випадок! І скільки разів нагадував він про обережність… Повернувся до мікрофона, вмонтованого в стінці ліфта. Натиснув кнопку.
— Товаришу директор! Трапилось нещастя. Петров пошкодив собі коліно.
— Єрмил Єрмилович? — обізвався бас. — Шкода. Підніметесь — я накажу зменшити обертання, щоб йому легше було дістатися в санчастину. Наша астромедицина[1] підремонтує його!
Петров, перемагаючи біль, усміхнувся.
— Може у вас звичайний вивих, Єрмиле Єрмиловичу, — заспокоювала його Ольга, — то це не страшно.
— Та воно-то нічого не страшно… От тільки невчасно все це…
Ліфт підняв їх по «стеблу», і вони вийшли в дуговий коридор самої «квітки». Тут їх зустрів засмаглий чоловік у білому халаті. Привітавшись, він легко взяв Петрова попід руки і майже поніс по коридору. Ользі було жаль Петрова. Такий жвавий, рухливий, міцний чоловік — і на тобі… Бідний, йому не можна стати на ногу.
Зліва в ілюмінатори виднілися високі овальні щити, справа — до коридору виходили двері службових приміщень, лабораторій, житлових кімнат. Всі приміщення, очевидно, були цілком ізольовані: на випадок попадання метеорита. Замість вогнегасників у коридорі червоніли запасні балони з киснем. Висіли також скафандри.
Двері директорського кабінету відчинилися всередину, і назустріч Івану Макаровичу та Ользі вийшов на диво маленький чоловічок з великою гривою вогненного волосся. Чувши директорський бас по радіо, Ольга уявляла собі велетня. Тепер, побачивши цього щупленького, подумала, що це хтось із лаборантів, але ні в якому разі не директор.
— Прошу, любі мої космонавти! — прогримів доброзичливим басом чоловічок, трохи схилившись і показуючи рукою в приміщення.
Це був директор.
Іван Макарович привітався з ним, як з давнім знайомим і відрекомендував Ольгу.
Директорський кабінет був, очевидно, і лабораторією. Більшу його частину займали довгі столики і стелажі з різноманітними приладами, що поблискували нікелем і склом. Посередині у великій діжці стояла широколиста пальма. Ольга побачила, що в стелі є ілюмінатор, крізь який ллються потоки сонячного світла. В кутку до стіни прироблене ліжко — гамак на металевих кронштейнах. Видно, кожен кубічний метр тут використовують максимально…
Директор сів до свого робочого столу, щось там по ворожив, і на стіні спалахнув екран телевізора. Стало видно нижню частину «Комети» і дві постаті в скафандрах — вони припасовували товстелезного шланга до круглого люка ракети.
— Ваші баки наповнять вчасно, — пробасив директор, — так що не доведеться разом з нами облетіти навколо матінки-Землі…
— Так, часу не хочеться втрачати, — сказав Іван Макарович, — хоча у вас тут і дуже цікаво. Я поки що хотів би побувати в обсерваторії і подивитися на нашу прекрасну Селену[2].
— Прошу! Тут вам не заважатиме атмосфера. А коли повернетеся — покажу щось таке, що ви ахнете! — засміявся директор, трясучи своєю рижою шевелюрою.
Він розповів, як дістатися в обсерваторію і, зачинивши за Плугарем двері, звернувся до Ольги:
— Сподіваюся, що ви влаштуєтесь у нас добре. Ви, здається, працюєте над кандидатською дисертацією? (Ольга кивнула). Ну, от і чудово. Тут є над чим замислитись. Раджу вам дослідити нову хворобу, яку ми умовно назвали «Страх простору». Виявляється, на нервову систему людини негативно впливає безмежжя космічного простору. Вона звикла до Землі…
Ольга сиділа, поклавши руки на коліна, і з цікавістю слухала міркування директора. Вона відчула, як ця непоказна собою людина захоплює її широтою свого мислення, багатогранністю світосприймання.
— Бачите, — гудів директорський бас, — умовності земного життя склалися історично. Відчуття ваги, обмеженість горизонту… А тут — усе незвичне, все не таке! Та от побудете — самі відчуєте, Ольго Іванівно. Це я, так би мовити, в порядку профілактики.
О, коли б він знав, які думки снувалися зараз в Ольжиній голові, не змальовував би, напевне, наукових можливостей Троянди космосу. Ольга почервоніла так, що й веснянок було не видно. Кілька разів починала говорити; але ніяк не наважувалась. А час ішов, скоро повернеться батько — і тоді буде пізно.