За професією я письменник-фантаст. Я працюю з фантазіями. І саме моє життя — фантазія. Однак попри все це, Глорія Кнудсон спочиває в труні в Модесто, штат Каліфорнія. У моєму фотоальбомі є світлина вінків з її похорону. Фото кольорове, тож можна побачити, які гарні ці вінки. На задньому плані видно запаркований «фольксваген». Також там можна побачити, як я пробираюся у «фольксваген», коли відправа ще триває. Я просто не можу там більше перебувати.
Після закінчення відправи ми з колишнім чоловіком Глорії Бобом і ще якимось заплаканим його — і її — другом, попри те, що було вже доволі пізно, вирішили з’їсти сніданок у фешенебельному ресторані в Модесто, який розташовувався поблизу цвинтаря. Офіціантка посадила нас за столик у глибині закладу, оскільки ми скидалися на хіпі, хоча й були в костюмах і краватках. Нам було на це начхати. Не пам’ятаю, про що ми розмовляли. Попередньої ночі ми з Бобом, тобто я маю на увазі, Боб і Конолюб-Товстун поїхали машиною до Окленда, щоб переглянути фільм, який називався «Петтон». Незадовго до відправи на цвинтарі Товстун вперше зустрівся з батьками Глорії. Як і їхня покійна донька, вони поставилися до нього надзвичайно люб’язно. У старомодній вітальні в стилі каліфорнійського ранчо стояло кілька друзів Глорії, поринувши в спогади про особу, яка їх усіх поєднувала. Як і можна було очікувати, на обличчі місіс Кнудсон було надто багато макіяжу; жінки завжди використовують надто багато макіяжу, коли хтось помирає. Товстун погладжував кота мертвої дівчини, Генерального секретаря Mao. Він згадував ті кілька днів, які Глорія провела разом із ним, коли даремно приїхала до його дому по «Нембутал», якого в нього насправді не було. Коли його брехню було викрито, вона поставилася до цього непохитно, навіть із деякою байдужістю. Коли маєш от-от померти, то вже не переймаєшся дрібницями.
— Я сам їх прийняв, — сказав їй Товстун, доповнюючи одну брехню іншою.
Вони вирішили поїхати на пляж, на великий океанський пляж на півострові Пойнт-Реєс. Вони подалися туди «фольксвагеном» Глорії, Глорія була за кермом (йому жодного разу не спало на думку, що вона може піддатися раптовому імпульсу й покінчити з ним, із собою та автомобілем) і через годину вже сиділи на піску й курили траву.
Найбільше Товстуна цікавило те, чому вона вирішила себе вбити.
Глорія була вдягнена у вилинялі від численного прання джинси та футболку, на якій спереду красувалося розтягнене в широкій усмішці обличчя Міка Джаґґера. Оскільки було приємно відчувати пісок під ногами, вона зняла взуття. Товстун зауважив, що нігті на пальцях її ніг були пофарбовані червоним лаком і бездоганно доглянуті. «Вона померла, як і жила», — подумав він про себе.
— Вони привласнили мій банківський рахунок, — мовила Глорія.
За якийсь час з її розміреної, чіткої розповіді він зрозумів, що «вони» не існують. Глорія розгорнула перед ним панораму цілковитого й затятого божевілля, висловленого з витонченою лаконічністю. Вона доповнила свою розповідь щонайдрібнішими подробицями, вдаючись до засобів не менш точних, ніж інструменти стоматолога. У її оповіді не існувало вакууму. Він не міг відшукати в ній і найменшої помилки, звісно, за винятком передумови, з якої вона виходила, а саме — що всі її ненавидять і мріють позбутися та що з усіх поглядів вона була повною нікчемою. Розмовляючи, вона почала щезати. Він спостерігав, як вона щезає. Це було щось неймовірне. Глорія з її розміреністю слово за словом знищувала своїм мовленням власне існування. Це була раціональність, поставлена на службу... «Що ж,— подумав він, — на службу неіснування». Її свідомість перетворилася на одну велику, досвідчену машину для стирання. Зараз від неї насправді лишилося лише лушпиння, іншими словами, тіло, у якому більше не було душі.
«Вона вже мертва», — усвідомив він того дня на пляжі. Прикінчивши траву, вони блукали вздовж берега й час від часу обмінювалися кількома фразами про водорості й висоту хвиль. У небі викрикували чайки, пролітаючи над їхніми головами, мов диски для гри у фризбі. Кілька людей сиділи тут і там або походжали пляжем, але переважно він був безлюдним. Знаки застерігали відвідувачів про підводні течії. Товстун нізащо не міг збагнути, чому Глорія не могла просто податися за лінію прибою. Йому ніяк не вдавалося проникнути в її думки. Вона була здатна думати тільки про «Нембутал», якого й досі потребувала, або ж уявляла, що потребує.
— Workingman’s Dead[3] мій улюблений альбом «Мерців», — зауважила Глорія, поки вони гуляли. — Але я не вважаю, що їм варто заохочувати вживання кокаїну. Рок слухає багато дітлахів.
— Вони й не заохочують. У їхній пісні просто йдеться про людину, яка його вживала. І це довело її до смерті, хоча й не безпосередньо. Вона винесла собі мізки.
— Але саме тому я й почала вживати наркотики, — сказала Глорія.
— Через Grateful Dead?
— Тому, — мовила Глорія, — що всі хотіли, аби я їх вживала. Я так втомилася робити те, що очікують від мене інші.
— Не вбивай себе, — сказав Товстун. — Переїжджай жити до мене. Я зараз сам. І ти мені справді подобаєшся. Принаймні спробуй якийсь час. Просто перевези до мене свої речі. Тут я й мої друзі. Ми могли б робити разом багато цікавого, наприклад, мандрувати в різні місця, як-от ось цей пляж. Хіба тут не гарно?
На це Глорія нічого не відказала.
— Я почуватимусь жахливо до кінця життя, — сказав Товстун, — якщо ти себе вб’єш.
Як він пізніше усвідомив, сказавши це, він надав їй зовсім неправильні причини, щоб і далі жити. Так вона б робила це як послугу іншим. Навіть якби він роздумував про це багато років, то не зміг би надати їй гіршу причину лишатися живою. Вже краще переїхати її «фольксвагеном», здаючи назад. Саме тому недоумки й не працюють на гарячих лініях для самогубців. Товстун довідався про це у Ванкувері, коли, охоплений самовбивчим бажанням, зателефонував у Кризовий центр Британської Колумбії й отримав фахові поради. Між ними й тим, що він того дня сказав Глорії на пляжі, не було нічого спільного.
— Я б хотіла лишитися в тебе на ніч,— сказала Глорія, коли зупинилася, щоб прибрати невеликий камінець, який пристав до її ступні.
Ці слова викликали в Товстуна мимовільні сексуальні фантазії.
— Біз пітань, — сказав він, бо саме так говорив у ті дні. Контркультура мала цілу збірку таких фраз, які майже нічого не означали. Товстун звик поєднувати одразу кілька в одному реченні. Так він зробив і цього разу, помилково, з огляду на власну хтивість, вірячи, що врятував подрузі життя. Його здатність мислити розсудливо, яка й так була мало чого вартою, досягнула нових глибин занепаду. Тут ішлося про життя хорошої людини, це життя було в його руках, а він міг думати лише про можливість потрахатися.
— Кльова ідея,— лепетав він, поки вони блукали далі.— Просто бомбезна.
А через кілька днів вона була вже мертвою. Ту ніч вони провели разом, хоча й спали одягненими; вони не кохалися; наступного дня по обіді Глорія поїхала, нібито для того, щоб забрати речі з дому батьків у Модесто. Більше він її не бачив. Упродовж кількох днів він чекав, що вона повернеться, а тоді одного вечора задзеленчав телефон і в слухавці пролунав голос її чоловіка Боба.
— Де ти зараз? — запитав Боб.
Це питання його спантеличило; він був вдома, там, де і його телефон, на кухні. Голос Боба видавався спокійним.
— Я тут, — сказав Товстун.
— Сьогодні Глорія наклала на себе руки,— сказав Боб.
У мене є фото, на якому Глорія тримає на руках Генерального секретаря Мао; Глорія стоїть навколішки й посміхається, і її очі радісно виблискують. Генеральний секретар Mao намагається втекти. Зліва від них видно різдвяну ялинку. На звороті фото місіс Кнудсон вивела охайними літерами:
3