«Я американський письменник, народжений у Росії, отримав освіту в Англії, де я вивчав французьку літературу перед тим, як на п’ятнадцять років переселитися в Німеччину… Моя голова думає по-англійськи, моє серце говорить по-російському, а моє вухо чує по-французьки…»
Жив та був – нині за енциклопедичними епітетами «блискучий, самобутній художник XIX – початку XX ст.» – Михайло Олександрович Врубель.
Його доля трагічна – він багато страждав і навіть роками знаходився на межі безуму, але надходило просвітління, і він знову брався за роботу – талановитий художник, автор монументальних розписів, станкового живопису, графіки, скульптури.
У 1902 році у нього вперше виявилися ознаки душевної хвороби, що прогресувала: хоч у періоди ясної свідомості він із жадібністю накидався на роботу.
Його лікар пізніше згадуватиме:
«Це був художник-творець усією своєю сутністю, до найглибших таємниць психічної особистості. Він творив завжди, можна сказати, безперервно, і творчість для нього була такою ж легкою, як дихання. Поки живе людина, вона дихає. Поки дихав Врубель – він все творив».
Його не стане у році 1910-му.
Смерть він зустріне як свою рятівницю, як визволення…
Олександр Блок скаже над його могилою:
«Врубель прийшов до нас як вісник, все одно як у лілову ніч яскраве золото ясного вечора. Він залишив нам своїх Демонів, як заклинателів проти лілового зла, проти ночі. Перед тим, що Врубель і йому подібні трохи відкривають людству раз у сторіччя, я умію тільки тремтіти».
Михайло Олександрович народився в Омську, в сім’ї офіцера.
Малювати почав з п’яти років.
Гімназійні роки в основному провів в Одесі.
Закінчив юрфак Петербурзького університету, після армійської служби стає студентом Академії художеств.
У 1884 році Врубель закінчує навчання і погоджується приїхати на запрошення до Києва та очолити там роботи по реставрації живопису в старовинній Кирилівській церкві.
І мова йшла не лише про відновлення фресок, але й про створення нових речей замість утрачених.
Трудно йому було в Києві (без зв’язків, без надійного заробітку), але тримався. «Мания, что непременно скажу что-то новое, не оставляет меня», – писатиме він батькові.
Кирилівська церква – пам’ятник архітектури Давньої Русі. Споруджена в середині XII століття на північній околиці тодішнього Києва, в урочищі Дорогожичі. Там, де сходилися шляхи – з Вишгорода, Чернігова, Новгорода, Смоленська та інших міст. А шлях той, що вів до північних воріт Києва, у тім місці звався Дорогожищем і знаходився «під святим Кирилом». У XII–XIII століттях храм родового монастиря чернігівських князів Ольговичів був княжою усипальницею. Пізніше там поховають князя Святослава Всеволодовича, одного з персонажів «Слова о полку Ігоревім».
У 80-х роках XIX століття в церкві відбувалися великі реставраційні роботи, оновлювався стінопис. Їх виконували учні Мурашка і художник Врубель.
Михайло Олександрович залишив на віки композиції «Сошествие Святого Духа», «Ангелы с лобарами» (на хорах), «Надгробный плач» і чотири ікони: «Афанасий», «Богоматерь с младенцем» «Иисус Христос» і «Кирилл» для мармурового іконостаса.
Нині ці ікони є гордістю українського мистецтва, а Кирилівська церква стала філіалом Софійського музею.
Пробувши 5 років у колишній столиці Давньої Русі, Врубель виїде до Москви і більше до Києва не повернеться. Але коли якось наприкінці його страдницького життя художника запитають про його першу любов, він умить просвітліє і вигукне, як на духу:
– Київ – моя перша й остання любов![1]
– Київ – любов моя!..
Ці слова не раз – особливо наприкінці свого життя – вигукуватиме, світліючи на виду, Олександр Вертинський…
Із власного зізнання (його звернення до краян):
«Любі мої земляки! Любі мої кияни! Як вам, очевидно, відомо, я українець за походженням, крім того, киянин. Я народився, навчався, виховувався в цьому чудовому, неповторному місті. Я виріс на берегах Дніпра, багатої, привільної, квітучої землі, рівної якій немає у світі. Я киянин! Кожен камінь цього міста я знаю. У фільмі «Полум’я гніву» я зіграв свої ролі українською мовою! Цим я пишаюся».
На запитання Наталі Ужвій звідки у нього справжні українські інтонації, Вертинський відповів: «Таж я тут народжений. Це ж моя батьківщина, моя любов і мій Київ, моя пісня, що вперше зародилася, забриніла і на два крила піднялася саме тут, на схилах Дніпра, у сивому і вічно юному граді Кия…»
1
Кінорежисер О. Бортко живе й працює в Москві (найзнаменитіший його фільм – «Тарас Бульба»). З інтерв’ю кінометра:
– За Україною нудьгуєте?
– Звичайно! Все моє дитинство і юність минули тут. У Києві живуть мої друзі. А які тут дівчата! Якби я один ходив по Хрещатику, то там залишилась би протоптана мною стежка… Коли мені дзвонять друзі і скаржаться, що Київ, мовляв, споганів, я приїжджаю і завжди вражено дивуюсь: та він ще кращим став! Таке це дивне місто – як його не псують, а він все гарніший… І все так само правий – вічно правий і вічно буде правим, – Микола Васильович Гоголь: рідко який птах долетить до середини Дніпра!..