«Как-то в разговоре с Кислинским[637] Стус стал сравнивать положение рабочих у нас и в капиталистических странах, — продовжує свідчити Мацкевич. — При этом Стус говорил, что безработный за границей более обеспечен, чем у нас рабочий. Тогда же Стус говорил, что за границей больше свободы и демократии, чем у нас в стране…
Стус упоминал Солженицина, характеризируя его как правдивого писателя»[638].
Подібну «інформацію» щодо антирадянської діяльности Стуса дали й двоє інших сусідів по моршинському санаторію — Василь Сидоров і Віктор Кислинський:
«За время проживания со Стусому меня были с ним беседы и споры идейного и политического характера, на основании которых у меня о нем сложилось впечатление как о яром националисте с убеждениями чуждыми нашей советской действительности и опасные для окружающих его людей.
На меня он произвел очень неприятное впечатление… он всем был недоволен, ничего его у нас не устраивает»[639], — свідчить Сидоров.
Основні «докази» антирадянської аґітації було зібрано. Почалися очні ставки. На них Василь Стус поводив себе переважно стримано. Зірвався лише одного разу, на очній ставці з близьким товаришем останніх років — Леонідом Селезненком.
Спершу заперечуючи факти «антирадянського» впливу з боку Василя, згодом, під прямим психологічним тиском, Селезненко визнав їх і — в стані психологічного шоку — говорив потім усе, що хотіли від нього почути спершу слідчий, а потім суддя.
— Що ви зробили з людиною!? — вигукнув Василь Стус.
Цікаву характеристику письменника дав Микола Холодний:
«А от Стус міг би тут не бути. Стуса привів сюди відчай. Досить було Стусові устати в кінотеатрі „Україна“ (під час відомого там ексцесу 1965 року) із стільця, як він цим позбавив себе на майбутнє усіх „стільців“, на яких міг би сидіти. За те саме його звільнювали тричі або й більше з роботи, за те саме не друкували. Залишився один йому шлях — до самвидаву. І то цей шлях Стус обрав десь із рік тому. Як поет він гостро соціальних речей не писав, принаймні, такі його вірші не були його амплуа. Він сам заявляв, що політизація мистецтва — річ вимушена. Про це він сказав на вечорі Миколи Воробйова в СПУ десь рік-два тому, коли Коротич та Павличко у своїх виступах навертали Воробйова на поетизацію болючих соціальних тем. На тому вечорі Стус признався: „Познайомився я з філософськими речами Воробйова і прямо при всіх скажу: я — не поет“. Себто Стус перекреслив те, на що здобувся у поетичному жанрі, і що потім чи тоді видрукував за кордоном. Років п'ять тому він проводжав мене від себе до трамваю і під соснами сказав: „Ex, Миколо. Слухаю я твої вірші, і вражають вони, але це — соціологія. Не наша це парафія. От почитав би ти Рільке, Петрарку“. Він був правий. Але, вдарившись головою об зачинені двері (зачинив він їх, звичайно, сам), Стус, тепер уже не з доброї волі вдався до публіцистики. Це було його „А“. Так званий „Комітет на захист Караванської“[640] став його „Б“. Потрібно було ставити крапку. Все одно Василя мені шкода. Це не Селезненко і в ньому є що рятувати. Хоч мені від того не покращає і не погіршає, піде в табори Селезненко чи Стус. І в того, і в того було все-таки щось вище, ніж у конокрада, ґвалтівника дівчат або алкоголіка…»[641]
Власне, те, що «Стус міг би тут не бути», було зрозуміло всім. Але ж він уже в КДБ був і не лише не виявляв жодного страху перед слідством, а й займав доволі аґресивну до «слідства» позицію, не воліючи втрачати гідности навіть тоді, колі це почало загрожувати ув'язненням.
Такого Василеві подарувати не могли. Це й стало головною причиною того, що 30 червня 1972 року Василеві Стусові було пред'явлено список звинувачень, зібраних старшим лейтенантом Логіновим. Той встановив, що Стус «на ґрунті антирадянських переконань та незадоволення існуючим в СРСР державним та суспільним ладом, з метою підриву і ослаблення Радянської влади, починаючи з 1963 року і до дня його арешту, тобто до січня 1972 року, систематично виготовляв, зберігав та розповсюджував антирадянські та наклепницькі документи, що порочать державний та суспільний лад, а також займався антирадянською агітацією в усній формі»[642].
Ось які докази зібрав слідчий:
— у період 1963—1972 років Стус написав і до дня арешту зберігав у себе в квартирі 14 віршів: «Доволі! Ситий вже…», «Безпашпортний…», «Опускаюсь — ніби піднімаюсь…», «Розмова з другом…», «Коли багряніла…», «Комуністи — вперед!..», «Режисер із людожерів…», «Кубло бандитів…», «Три С. — неначе жарт…», «Наша нація — найпередовіша…», «На історичному етапі…», «Між божевіллям і самогубством…», «Від радості — у степ…», «Ви ходили до Петлюри…»[643], «в яких паплюжиться радянський державний та суспільний лад і зводяться наклепи на умови життя радянського народу, на КПРС і Конституцію СРСР»;
640
Після арешту 8 грудня 1971 року Одеським УКДБ науковця-мікробіолога Ніни Антонівни Строкатої-Караванської, весь «злочин» якої полягав лише в тому, що вона «не відмовилася від свого чоловіка, засудженого на тривалий термін» навіть за значного тиску з боку КДБ, було створено «Громадський комітет захисту Ніни Строкатої» на основі «ґарантій Конституції СРСР, Декларації прав Людини та Пакту про громадянські і політичні права». Членами комітету стали: економіст з Москви Віктор Красін, пенсіонерка з Києва Оксана Мешко, поетеса зі Львова Ірина Стасів-Калинець, матрос із Одеси Леонід Тимчук, Вячеслав Чорновіл, московський історик Петро Якір і Василь Стус. — Кримінальна Справа № 47. Том 2. — Арк. 209—211.
643
Усі вірші — недокінчені й ніде, навіть у самвидаві, не публіковані. До обшуку про їх існування не пам'ятав навіть сам поет.