— у період 1965—1972 років Стус написав 10 документів антирадянського та наклепницького змісту, в тому числі «Шановний Петре Юхимовичу!..», рукописи: «Привид бродить по Європі…», «Ми живемо в дуже цікаву епоху…», «Ми живемо в час парадоксів…», «Франція — це я…», «Відвідини. Лекція на заводі…», «Це існування є злочином…», «Існує тільки дві форми…», «Якийсь киянин…»[644]. «В цих творах СТУС паплюжить соціалістичні завоювання в нашій країні, ототожнює радянський лад з гітлерівським режимом, твердить про начебто існуюче національне гноблення на Україні та порушення соціалістичної законності, прагне „довести“ неможливість побудови комуністичного суспільства в Радянському Союзі»;
— 28 липня 1970 року Стус написав листа ворожого змісту, використавши рукопис статті «Привид бродить по Європі…» до ЦК КП України і КДБ УРСР, що був потім надрукований в журналі «так званого „самвидаву“» «Український вісник», вип. 3 за 1970 рік;
— написав листа «Нині зрозуміло кожному…» (вилучено у Дзюби І. М. 13.01.1972 року), що «просякнутий наклепницькими вигадками на радянську дійсність, зокрема на матеріальне і духовне життя нашого народу. В листі робиться також спроба обілити В. Мороза і вміщуються звернення виступити на його захист»;
— написав статтю «Кожне нормально організоване суспільство…» (на основі «Франція — це я…»), уміщену в «Українському віснику», вип. 3 за 1970 рік. У цих документах «Стус зводить наклепи на національну політику КПРС, стає на захист осіб, що займаються ворожою діяльністю, а вжиті до них заходи з боку органів Радянської влади розцінює як свавілля над людиною та її совістю»;
— написав лист на захист Караванського С. Й. «В квітні 1969 року лист був надрукований у журналі „Сучасність“ у Мюнхені, в травні 1969 року — у газеті „Українське слово“ в Парижі, у травні 1969 року та грудні 1970 року — в газеті „Шлях перемоги“ під тенденційними заголовками: „Боягузтво — друге наймення підлості“ та „Літературу здано на поталу Полторацьким“»;
— написав лист «Місце в бою…» (ознайомив Селезненка), надрукований ув «Українському віснику», випуск 1, січень 1970, текст вилучено у Мешко О. Я.;
— у виданій за кордоном збірці «Зимові дерева» вміщено «наклепницькі» вірші: «Не можу я…», «Звіром вити…», «Отак живу, як мавпа…», «Даждь нам…», «Розмова…», «Балухаті мистецтвознавці…», «Який це час?..», «Йдуть три циганки…», «У Мар'їнці…» Якщо вірити Стусу, «наша держава… — це „Вітчизна боягузів і убивць“». Два примірники книжки подарував Селезненкові, по одному — Дзюбі, Світличному, Ірині Калинець. «Один із примірників збірки „Зимові дерева“, одержаних від Стуса, Селезненко в 1970 році передав громадянці Чехословаччини Коцуровій Ганні, який вона вивезла за кордон і передала ЛЕВИЦЬКОМУ, що проживає в Англії». Книжку надруковано в Лондоні;
— вірш «Не можу я без посмішки Івана…» надруковано в «Сучасності», ч. 12, 1971 року;
— у віршах «Ось вам сонце…», «Колеса глухо стукотять…», «Рятуючись од сумнівів…», «Марко Безсмертний», «їх було двоє…», «Напередодні свята…», «Сьогодні свято…», «В період розгорнутого…» зі збірки «Веселий цвинтар» «СРСР порівнюється з концтабором, вміщується твердження про те, що соціалізм в нашій країні нібито будується „на крові і кістках“». Подарував збірку Світличному й Шабатурі;
— читав уголос вірш «Колеса глухо стукотять…» Селезненку й Калиниченкові, після чого на прохання останнього дав йому змогу переписати цей вірш;
— написав ворожі статті «Феномен доби» та «Зникоме розцвітання»;
— із працею «Феномен доби» ознайомив З. Франко, І. Світличного, Л. Селезненка, Ст. Тельнюка й передав один примірник Ірині Калинець. Ще один був вилучений у Є. Сверстюка;
— працю «Зникоме розцвітання» давав читати Селезненкові;
— лист до ЦК КПУ «За статистичними підрахунками…» від 21 листопада 1971 року давав читати І. Дзюбі, Є. Сверстюкові, З. Франко і Л. Селезненкові. Один примірник дав І. Світличному. Примірники цієї праці вилучені в Н. Світличної, І. Дзюби, Л. Плюща. 14 березня 1972 року за цим листом було зроблено повідомлення антирадянської радіостанції «Свобода»;
644
Первісні чернетки заяв та листів до вищих партійних і державних установ, які писалися за «гарячими» слідами якоїсь події, а потім або істотно доопрацьовувалися, або просто залишалися в архіві.