Мій останній лист до Спілки письменників („За статистичними підрахунками“) — це крик болю. Вважаю, що наклепницьких тверджень там немає. Є згадки про факти настільки нелюдяного ставлення до того чи іншого молодого літератора, які неможливі чи неприпустимі в соціалістичній країні. На жаль, такі факти є, а за 6 місяців слідство цих фактів не спростувало. Об'єктивно, писав я, виходить так, що до певної частини творчої молоді застосовують політику геноциду. Слово, звичайно, загаряче. Але я взяв словника іноземних слів, перевірив значення цього слова і переконавшись, що друге, фігуральне значення цього терміну не перечить моїм думкам, ужив це слово.
Серед цієї молоді я згадую не три імені, які згадує Постанова (М. Холодний, І. Світличний, В. Мороз та інші, які нібито проявили свою ворожість до радянського суспільства, хоч і з цією думкою я ніяк погодитися не можу), а згадую принаймні 40—50. До них і застосовують „психологічний і адміністративний терор“ — судять, обшукують, не дають змоги друкуватися, заочно обмовляють, звільнюють з роботи і т. д. і т. п. Вважаю, що це антисоціалістичні, нелюдські методи „виховання“.
Цей лист, надісланий до Спілки письменників та до ЦК КП України, я міг показувати знайомим літераторам. Кому саме — не пам'ятаю.
Звичайно, не знаю, як міг цей лист потрапити за кордон. Я його туди не слав. Я слав до офіційних органів, але відповіді не одержав.
Справді, я дав згоду підписати звернення про арешт Н. А. Строкатої, не вбачаючи в цьому зверненні чогось такого, що б перечило моїм поглядам на обставини справи, як завжди, старанно приховуваної од громадськости. Я не побачив у зверненні ні наклепницьких тверджень, ні неправдивих відомостей про причини засудження чоловіка Н. А. Строкатої.
Атмосфера утаємничених слідств і закритих судів, спроба втручатися в родинні стосунки і порвати їх, цькування жінки-науковця — все це уможливило мою згоду підписати звернення…»[653]
Інтерес становить і пасаж щодо «моршинських» свідків, який, безперечно, додатково розлютив і слідчого, й керівництво УКДБ:
«У розмовах з так званими свідками з Моршина жодних антирадянських чи наклепницьких тверджень я не припускав. Вважаю, що деякі з цих „свідків“ інспіровані КДБ і тому вони „свідчать“ про мене те, чого я їм не говорив. Подача змісту наших розмов — то одна велика неправда.
Насамкінець мушу зауважити, що перечучи як проти статті 1871, так і проти ст. 62 ч. 1 КК УРСР, які долучають до мене, маю такі підстави:
Вихований в атмосфері, що виникла внаслідок 20 і 22 з'їздів КПРС, я намагався завжди обстоювати правду, чесність і справедливість.
Критика тих чи інших сторін нашого життя чи окремих фактів носила завжди етичний характер. Єжовці, беріївці, ягодинці вбивали людей. Я казав, що це було негарно. Мене позбавляли змоги працювати для рідного письменства, звільнювали з роботи, цькували, обмовляли, не друкували. Я тільки казав, що це негарно.
Я вважав і вважаю, що всі мої вчинки і всі мої дії були продиктовані єдиним прагненням — щоб у нашій соціалістичній країні було більше добра, щоб у ній люди, які чинять несправедливо, негарно, зазнали бодай морального осуду. І, власне, тільки морального осуду. Я не прибічник розправ — навіть над бандитами беріями чи єжовими. Я прагнув справедливости. Соціалістичної справедливости.
Я не дискутував із радянською владою, тим більше не агітував проти неї. Це велика неправда. Я обстоював радянську владу і радянські принципи взаємин поміж людьми всупереч часовим аномаліям, які, твердо вірю, будуть засуджені найближчим часом»[654].
Послідовно викласти всі ці свої думки Василеві Стусові не дали можливости ні на судовому засіданні, ні навіть ув останньому слові. Найімовірніше, що слідчий Логінов, який прийняв рішення передати справу до судового розгляду, не надав їм жодного значення.
Для нього було очевидно інше: він помилився в людині від початку. Стус каятися не буде. Не буде підтверджувати очевидні факти «антирадянської» діяльности будь-кого іншого, навіть коли ті інші в цій «діяльності» зізналися, буде до останку наполягати на своїй думці.
За великодержавницькою логікою таких слід ізолювати.
11 липня звинувачуваному В. Стусові було оголошено про закінчення попереднього слідства й про передання справи до судового розгляду. Поет уважно вивчив текст постанови, але підписувати її відмовився, заявивши слідчому, що буде боронити себе на суді особисто, без допомоги офіційного захисника[655].