Прошу зважити на те, що живу я для народу, Вітчизни, а не для себе, що заради них я ладен віддати душу.
Нижче я надаю текст свого „Відкритого листа“ до редакції „Літературної України“, який прошу сприйняти як такий, що продиктований почуттям свого громадянського обов'язку, а не жалюгідним намаганням уникнути покарання»[665].
У прагненні не закопувати в землю свій талант і мати бодай мінімальну можливість для літературної праці, Василь Стус не лише пише принизливу для себе касаційну скаргу, а й «відкритого листа». Подолавши гординю, він, зважаючи на прохання батька, пише у «відомому й гидкому» жанрі, майже без надії, що буде почутий. Але він іде на це бодай тому, аби потім не шкодувати, що не зробив усього можливого, аби вберегти від знищення Божого дару.
«ВІДКРИТИЙ ЛИСТ
Мені дуже прикро, що ті чи інші мої твори використовує реакційна буржуазна пропаганда. Хоч я і не передавав своїх творів за кордон, але те, що ними послуговуються недруги моєї Вітчизни в своїй брудній політичній грі, ображає мене як літератора і як громадянина.
Оскільки збірку моїх віршів видало бандерівське брюссельське видавництво, мушу категорично заявити своїм непроханим видавцям: з панами із жовтоблакитних куренів, із недобитками бандерівських охвість — мені не по дорозі!
І так воно завжди було. І так воно завжди буде.
Бо моя Україна — червона, радянська. Бо мій народ — український радянський. Бо моя Вітчизна — СРСР. Бо чуття єдиної родини народів моєї Батьківщини — це і моє святе чуття.
Видання твору без волі, згоди і відома автора[666] — це явище аморальне. І аморальне — щонайменше. Літератор, позбавлений змоги проконтролювати своє видання, внести в нього необхідні зміни, уточнення і корективи, опиняється в ситуації матері, яка не може признати власних дітей за своїх. Бо суспільне буття книги накладає на автора цілий ряд таких обов'язків, які не стоять перед індивідуальною, приватною збіркою авторського доробку чи перед його рукописом.
Саме через це я не можу признати за свої чимало віршів, уміщених у виданій книзі. Це стосується, передусім, поезій, позбавлених необхідної конкретизації в часі та просторі, що створило вдячний ґрунт для їхнього кривотлумачення. Цей ґрунт тим кращий, чим більше бажання дати упереджену інтерпретацію авторського тексту.
Мені дуже прикро, що серед поезій збірки є такі, в яких я, піддавшись інерції особистого настрою, показав у неправдивому освітленні ті чи інші факти нашої дійсности.
Цьому сприяли і певний дальтонізм зору, і помилкове розуміння деяких історичних ситуацій, і переоцінка значення окремих фактів і позаісторичний, позверхчасовий погляд на світ.
Ще більшою мірою це стосується моїх статей і листів, у яких я припустився цілого ряду закатегоричних… потверджень, помилкових паралелей і деяких визначень, що були стільки ж різкі, скільки й несправедливі.
Озираючись назад, я мушу визнати, що до цих помилок мене призвела втрата належного світоглядного контролю за власними вчинками, які непомітно для мене стала уражати бацила націоналізму і певних ідейних збочень.
Без мого відома і дозволу видрукувані за кордоном, ці статті з'явилися на шпальтах реакційної націоналістичної преси, зазвучали в передачах ворожих антирадянських радіостанцій. При цьому трубадури антикомунізму вхопилися, насамперед, за окремі гіперболічні вислови, надавши їм вигідного для себе тлумачення.
Що їм до того, що це тільки прикрі знаки моїх індивідуальних помилок, сліди суб'єктивних зміщень реальних масштабів і пропорцій?
Що до того людям, які завжди сумують із наших успіхів і завжди втішаються із наших турбот?
Що їм до нашої Великої Справедливости? Вони не хочуть про неї чути. Що їм до наших вад? Вони тільки шукають нагоди, аби насміятися, аби пролити на нашу країну свою задавненілу перестояну лють.
Звертаючись до молодих літераторів, мушу сказати: стережіться непроханих видавців! Це одна з найбільших небезпек, яка чигає на вашу творчість.
Їхня критика — не страшна, зате похвала їхня — вбивча. Створюючи риси авторського обличчя, анатомуючи душу, вони ладні препарувати митця, а потім закатувати його лихою славою.
Тому я не можу визнати за свої будь-які зарубіжні видання власних творів, що суть образливі і для мого народу, і для моєї Вітчизни, і для мене особисто.
666
У цьому листі та касаційній скарзі Василь Стус двічі порушує власні етичні норми, аби врятувати те, що «вище від мене», як писав він пізніше. Нововідкрита естетика «Часу творчости», з якої пізніше, коли відступили емоції й з'явилася можливість на все подивитися відсторонено, народилися «Палімпсести», була для нього настільки величним здобутком, що він вивищився над ситуативною етикою, політичними іграми й зрікся навіть «Зимових дерев» — збірки, якою він, за свідченнями Івана Калиниченка, «тішився немов дитина». Проте попередня збірка вже була перейденим етапом, а нові вірші й нові горизонти, що відкрилися йому, здавалися чимось настільки значним, що, вражений жорстокістю несправедливого суду, він приймає накинуті правила чужої гри: коли вже вам треба, я відмовлюсь від виданої (таки виданої!) за кордоном книжки, аби створити нову. Правдоподібно, що зректися збірки Стусові було все ж простіше, ніж писати про певні «незгоди» з засудженими В. Морозом і С. Караванським, про що йдеться в касаційній скарзі (байдуже, що в приватних розмовах поет засуджував використання мистецтва в політичних цілях). Втім, Василь Стус жодним словом не згадує В. Чорновола, чого від нього, очевидно, вимагали, бо які б різні не були на той час їхні погляди, але з «етичних міркувань» давати свідчення проти людини під слідством — ганьба, до якої його не могли примусити ні сльози батька, ні хвороби дружини й сина, ні страх не зберегти вірші, які в 1972-му поет цінував уже значно вище за своє життя. Достеменно невідомо, але дуже правдоподібно, що до арешту 1972-го Василь Стус не давав згоди на публікацію своїх публіцистичних заяв в «Українському віснику» та еміґрантській періодиці, вважаючи ті листи лише особистими реакціями на конкретну несправедливість.