Труну Литвина піднімали довго й трудно. Ось Василь Овсієнко, не втримавши рівноваги, починає зсуватися в яму, але чиясь міцна рука останньої миті втримує його. Нарешті труну, із якої сотнею струмочків дзюркотіла темна вода, піднято. Коли зняли віко, побачили майже повністю розкладене тіло, яке з незрозумілих причин ще не встигло оголити кістки господаря. Усупереч учорашнім побоюванням, це нікого не налякало й нікого не відштовхнуло. Ми мовчки — хто в рукавичках, хто й без — почали перекладати тіло на білу тканину. Тріснув череп, — на оголену руку Василя Овсієнка потрапили краплини мозку, який колись напружувався, працював, вів Юрія Литвина життям, а тепер — з примхи долі й злої волі вдоволених життям бандитів — опинився на руці колишнього побратима, викликавши занепокоєння навіть щойноприбулого місцевого лікаря. Так, ми порушували всі правила проведення ексгумації. Однак чи був спосіб їх за тих умов не порушити?
Нарешті тіло було перекладено в цинкову труну. Відбули панахиду. Вклонилися… ямам, які глипали на нас чорною порожнечею й низкою пронумерованих стовпчиків. Їм ще лежати в чужій землі.
Знявши номери зі стовпчиків і сяк-так закидавши могили, ми поверталися до Чусового: довгий і надзвичайно світлий день добігав свого кінця так швидко, що навіть секундна стрілка досягла звичної динаміки свого бігу.
Близько одинадцятої вечора прибули до готелю. Там і довідалися, що того дня в Пєрьмі братам Тихим здійснити ексгумацію свого батька не вдалося: усе переносилося на день вильоту. Володимир Шовкошитний з водієм Валєрієм Сідоровим усю ніч чаклували біля машини — зранку вона має їхати, бо хто зна, які ще несподіванки чекають за рогом, а уральським бездоріжжям до літака ще треба було добитися.
За півтори години до відльоту цинкову труну з прахом Олекси Тихого було здано в аеропорт Пєрьмі: на відміну від мене братам Тихим ексгумацію довелося здійснювати самим. Але все — все! — вдалося. Ми з легким серцем зайшли до літака, занурилися в темне небо Пєрьмі, аби за кілька годин льоту приземлитися в Києві…
Київ зустрів нас неочікуваним сяєвом червоно-чорних і жовто-блакитних прапорів та кількома тисячами людей. Усупереч сподіванням, жодних емоцій, принаймні в мене, це не викликало. Київський морозець після вчорашньої сльотавої Пєрьмі видавався чимось нереальним, позбавленим внутрішньої напруги, а все, на що падав погляд, здавалося не вартим уваги спецефектом. Мітинг, листівки… Якась машина, на ній чомусь стоїмо з мамою зі свічками в руках. Її очі — провалля печалі з кристаликами давно висохлих сліз — зблукали десь далеко в минулому.
Штани та взуття Олега Покальчука так і не просохли й на очах дубіли. Спроби добитися машини, яка б відвезла Олега додому, від організаторів зустрічі — М. Гориня, Є. Пронюка та інших — закінчилися нічим: є важливіші справи. І хоча гроші було знайдено без проблем, чомусь «важливіші справи» викликали особливо різку й навіть неадекватну реакцію.
Нарешті видали вантаж. Ми з мамою стоїмо під зливою патріотичних промов і високих слів, а я нічого не чую — бачу лише Литвинову могилу, у якій стоїть Олег, намагаючись завести під неї мотузку й не замочити верхнього одягу…
Свічки… багато свічок… мамині геть сухі очі: доля не дала їй можливости не лише востаннє побачити свого чоловіка, але й залишитися наодинці з його труною. Тортури публічністю тривали.
Нарешті все закінчується… Ігор Бондар береться везти труни до Покровської церкви, де наступного дня має бути відспівування…
Наступний день був найхолоднішим у всій зимі 1989—1990. Мороз сягав 25 ступенів, проте, здавалося, людей, які поступово виривали себе з обіймів страху, це не лякало.
Панахида в церкві затягувалася. Православні священики на замовлення влади робили все можливе, аби відспівування не припинялося безкінечно довго і, перериваючи їх, довелося втручатися й закінчувати панахиду священикам греко-католицьким. А ще ж треба було під'їхати на Чорнобильську[65]. Була 14-та година, саме в цей час планувалося прибуття кортежу на Софіївську площу, де вже очікувала багатотисячна юрба, що зібралася попрощатися-познайомитися з невідомими більшости іменами: Василем Стусом, Юрієм Литвином і Олексою Тихим[66].
Одразу по 15-ій ми приїхали до Софіївської площі, яка зустріла нас маєвом прапорів та десятками тисяч людських облич, які, прочекавши на морозі кілька годин, перебували в напруженому очікуванні: приїдуть чи ні.
65
У шістнадцятиповерховому будинку на вул. Чорнобильській, 13-а, кв. 94 Василь Стус мешкав у Києві між двома термінами: від серпня 1979 до травня 1980 року.
66
Це твердження — зовсім не перебільшення. Навіть режисер фільму Станіслав Чернілевський до перепоховання майже нічого не знав про Василя Стуса. Коли я познайомився з ним, його знання про майбутнього героя фільму обмежувалися кількома віршами, почутими по радіо «Свобода» у виконанні Надії Світличної. Про Литвина і Тихого не знали навіть цього. Усю дорогу Василь Овсієнко та Василь Ґурдзан, як могли, поповнювали знання учасників перепоховання про цих людей. Приблизно такими ж, якщо не меншими, були й знання людей, що зібралися на Софіївському майдані у Києві. Проте був тут іще один чинник, який сприяв масовості перепоховання: люди вперше, перемагаючи сімдесятилітній переляк, вийшли на вулиці не під час святкування 1 травня чи 7-го листопада. І як не прагли органи МВС-КДБ «контролювати» перепоховання, багато чого залишалося поза їх контролем. Тихий, Литвин і Стус були першими, кого вдалося вирвати з «далеких Сибірів», куди вивозили мільйони українців, а поверталися звідти лише одиниці, — майже кожна українська родина мала своїх «інтернованих». Відтак, свідомо чи ні, проводжаючи в останню путь трьох померлих у таборах українців, кожен проводжав і своїх родичів, друзів, приятелів дитинства. Правдоподібно, що саме цей психологічний феномен за короткий час і зробив ім'я Василя Стуса достатньо популярним і відомим в Україні. Мушу визнати, що велика заслуга в цьому — Левка Лук'яненка, Василя Овсієнка, Євгена Пронюка, Дмитра Корчинського, Миколи Горбаля та багатьох інших людей. Вони займали діаметрально протилежну позицію щодо пріоритетности та потрібности тих чи інших дій: мені здавалася головною пєрьмська частина перепоховання, їм — київська. Бо, окрім християнського змісту, важливо було допомогти людям подолати багатолітній переляк перед владою. Озираючись на ті дні з 15-літньої перспективи, мушу подякувати долі, що віддала непевне кермо управління цими двома взаємопов'язаними між собою частинами Ірині Стасів-Калинець, яка знайшла необхідний компроміс між родинними та національно-політичними інтересами. У цьому розділі викладено приватний погляд на історію перепоховання: бачення очима рідних, до того ж, для збереження емоційної правди, майже не зроблено часових корект для «пом'якшення» гострих кутів.