Сьогодні, коли пишеться ця книга, не викликає сумніву, що в українській історії Василь Стус належить до надто малої «щопти» діячів, моральний авторитет яких визнається й на Сході, й на Заході України. Проте сьогодні я зовсім не певен, що ж и т т є т в о р ч і с т ь Василя Стуса, яку часто протиставляють творчості поета, є менш важливою для становлення того світу, у якому нам доводиться жити сьогодні.
1. Стус Василь. Твори у 4-х томах: 6-ти книгах. Додаткові 5 і 6-й (у 2-х книгах) томи. — Л.: Видавнича спілка «Просвіта», 1994—1999.
2. Беликов Юрий. Во имя отца и сына // За Человека. — Декабрь 2001, № 10 (44).
3. Bilocerkowycz Jaroslaw. Soviet Ukrainian Dissent. A Study of Political Alienation. — Boulder and London, 1988.
4. Верстюк В. Ф., Дзюба О. М., Репринцев В. Ф. Україна від найдавніших часів до сьогодення. Хронологічний довідник. — К.: Наукова думка, 1995.
5. Жулинський Микола. Із забуття — в безсмертя (Сторінки призабутої спадщини). — К.: Дніпро, 1990.
6. Касьянов Георгій. Незгодні: українська інтеліґенція в русі опору 1960—80-х років. — К.: Либідь, 1995.
7. Мороз М. О. Літопис життя та творчості Лесі Українки. — К.: Наукова думка, 1992.
8. Не відлюбив свою тривогу ранню. Василь Стус — поет і людина. Спогади, статті, листи, поезії. — К.: Український письменник, 1993.
9. Овсієнко Василь. Світло людей. Спогади-нариси про Василя Стуса, Юрія Литвина, Оксану Мешко. — К., 1996.
10. Пермские политлагеря / Мемориал жертв политических репрессий. — Пермь, 1995.
11. Шовкошитний Володимир. «Народе мій, до тебе я ще верну…» // Україна. — Число 4, 1990.
«КОЛИ НЕ Я — ТО ХТО?»
(1938—1954)
«Народжуючи, нас не питають, а жаль».
У першій половині XX століття українське село, оспіване Миколою Гоголем і Вєліміром Хлєбніковим, Тарасом Шевченком і Пантелеймоном Кулішем, Григором Тютюнником і Олександром Довженком, багатьма іншими письменниками й інтелектуалами не лише українського походження входило в період свого остаточного занепаду. Стрімкий ріст промисловости й технічна революція невпинно втягували його найактивнішу творчу частину в ракові пухлини міста, руйнуючи не лише традиційний лад та звичаї, а й закладаючи міни сповільненої дії під саму основу його життя — традицію.
Перед селянами, які ніколи в історії нашої земли не були особливо захищеними, на початку буремного минулого віку постала реальна загроза «випасти» з історії. Культурні центри сільськогосподарської України з кожним роком набували все більших ознак міської культури, залишаючи селу право «жити спогадами», себто зберігати у своєму резерваційному середовищі видимість культурної присутности в формі пісень, обрядів та звичаїв, які на очах втрачали свою сакральність. Під тиском молодого й аґресивного культурного поля індустріального міста первні традиційної культури дедалі більше перетворювалися на змертвілі декорації, які хоча й залишалися рідними й сповненими сенсу для міґрантів із сіл до міст першого покоління, однак були геть чужими для їх дітей та внуків, які психологічно вже не могли сприймати малодинамічну культуру, органічно сплетену з природним середовищем і тісно пов'язану з найбільшою селянською цінністю — землею. І хоча напередодні Першої світової війни ці процеси ще не набули загрозливих форм, а існували лише на рівні тенденцій, дедалі помітнішими в селянському космосі України ставали масові втечі «на хутори» далеких і чужих просторів Російської імперії часів Столипіна та прагнення активної частини молоді вирватися з сільського простору в які-будь соціальні групи з окресленою динамікою розвитку й життєвою перспективою.
Ця тенденція спершу стала помітною в Західній Україні, бідна земля якої змушувала десятки й сотні тисяч своїх мешканців у пошуках кращого життя перебиратися за океан. Але за кілька десятиліть, як болячка, розповзаючись краєм, вона дала про себе знати й на багатющому Сході. Це був ніби другий наступ на землеробську культуру, яка ще не встигла зализати рани після поступового зникнення старосвітського звичаєвого світоустрою, оспіваного раннім М. Гоголем.