Бідою був навіть не цей масовий відхід від земли колишніх дбайливих господарів, які знали й розуміли її. Бідою була дедалі очевидніша невідповідність землеробських традицій та звичаїв духові нового часу. Втім, так було не лише в Україні: в Ірландії, Анґлії, Італії, Австро-Угорщині, Прусії чи Іспанії статус селянина поступово також ставав синонімом бідности та безправности, і це сталося значно раніше, аніж у нас. Це була виразна світова тенденція, яка оминала вкраїнську землю лише завдяки надто тривалому збереженню кріпацтва та певній вайлуватості Російської імперії.
Індустріально-технологічний шлях розвитку, обраний Европою — переможницею всесвітніх цивілізаційних перегонів, неминуче мусив дати про себе знати й у нас. Ці процеси не могли минути безболісно, а тому й на Україну очікували всі ті катаклізми, болі й нестатки, які країни Европи, у тому числі й із причини значно гіршої якости ґрунтів, пережили дещо раніше. Більш чи менш голодні роки, масові втечі за океан, зародження системи організованої злочинности так чи інак ставали платою за розселянення земли й вихолощення змістового наповнення традиційного ладу в житті модерної людини[70]. В Україні, яка мала багатющу землю, що давала можливість доброму господарю існувати самостійно, цей процес розтягнувся майже на століття й уцілому закінчився з початком сімдесятих років віку минулого[71], хоча останні кілька десятиліть більше нагадували аґонію.
Усі ці трагічні, а згодом і трагі-фарсові процеси, що нуртували в середовищі українського селянства, певною мірою стали однією з важливих психологічних причин поразки української революції 1917—1920 років. Розколота, невизначена позиція селян (не за статусом, а за походженням), які підтримували майже всі існуючі в Україні політичні сили, ніби наперед запрограмувала поразку й гетьманату, і УНР, і зелених. Останніх — навіть попри те, що Нестор Махно спромігся створити хоча й дещо марґінальну з погляду тривалої історичної перспективи, але таки реальну анархістську державу, що хоча й була заложником малоосвіченої та позбавленої внутрішньої єдности селянської свідомости, але до сьогодні залишається єдиним державним утворенням анархістського типу.
Однак ніхто з них не був ані достатньо послідовним у нищенні старого, ані достатньо цинічним, аби зважитися на популістські кроки й відверто провокувати перерозподіл власности. Ніхто не мав і постійної підтримки збоку. Відтак перемога більшовиків видається цілком закономірною, бо лише вони не побоялися поставити на страшну енергію незадоволення, хоча це й загрожувало непередбачуваними наслідками.
І хоча відмінність між окремими реґіонами існувала (скажімо, український Південь таки значно відрізнявся від центрально-західного Поділля — краю, де мешкали предки Василя Стуса), але всі означені процеси мали місце скрізь, примушуючи людей робити непростий вибір і породжуючи в селянському середовищі тотальну невпевненість у власних силах.
На багатому, але позбавленому традицій запорозької вольниці, Поділлі здавна шанувалися сталі традиції та усталені звичаї. Ще від часів Речі Посполитої місцеві шибайголови або вербувалися до війська, або намагалися прорватися до козацької вольниці, звільнюючи в такий спосіб селянські громади від надміру аґресивности, названої Л. Ґумільовим пасіонарністю. Останньої, втім, — завдяки географічному розташуванню на поґраниччі між Річчю Посполитою (північно-західні землі) і козацькою вольницею (південний схід) — у цих краях також не бракувало. Однак виштовхування найбільш аґресивних за межі громад тривалий час забезпечувало відносну стабільність і навіть певний психологічний комфорт.
Пограничне положення краю не дозволяло виживати й безхарактерним. Треба було вміти бути рішучим і мужнім, не боятися ризикувати й брати відповідальність на себе. Наявність вибору, зумовлена близькістю кордону, робила менш нестерпним панський гніт і пом'якшувала кріпаччину, але примушувала ставати дбайливим господарем, який, хоча й мав якісь мінімальні ґарантії свого становища, часто змушений був пристосовуватися до нових обставин. Велика кількість поляків, які масово селилися на північному заході Вінниччини, дозволяла більш-менш органічно поєднувати хліборобську традицію з диктатом закону.
Навіть промисловість, яка від кінця XVIII ст. активно розвивалася в краї, була настільки тісно пов'язана з землею та переробкою сільгосппродуктів, що сприймалася швидше не ворожо, а з певним полегшенням. Кількість невдоволених тут була значно меншою, повага до закону (у тому числі й із причин близькости до Европи) — більшою, а тому національна революція 1917-го, що виродилася в революцію соціальну, сприймалася місцевими жителями доволі скептично: жодна з існуючих політичних сил — ані УНР, ані гетьманат, ані більшовики — не відстоювали інтересів селян, яких вважали анархічним складником або й (цілком справедливо) контрреволюційним елементом.
70
Тут варто дещо зупинитися на тісному взаємозв'язку між постанням комуністичних і фашистських режимів із процесом розселянення та вкрай поганою психологічною адаптацією вихідців із села до міського життя, яке має зовсім іншу модель людських взаємин. За нових, некомфортних для колишніх селян, умов життя різко зросла кількість людей, незадоволених своїм становищем. Усі свої негаразди й роздратування «пропащої сили», точно зафіксованої Панасом Мирним, вони психологічно прагнули «перекласти» на чужі плечі. За таких обставин значно зросла роль зовнішніх випадкових волюнтаристичних чинників (як то — незначне погіршення рівня життя, війна, нестабільність, з'ява харизматичної особистости), що поруч із психологічним незадоволенням власним життям значних прошарків суспільства створило добрий ґрунт для легкого маніпулювання настроями юрби. Остання значно розрослася, адже вчорашній дбайливий господар ставав у місті дешевою й некваліфікованою робочою одиницею, яка щодня переймалася проблемами пошуків хліба насущного. Посилювалося це невдоволення неможливістю повернення, адже, аби перебратися до міста, більшість змушена була продавати свої невеличкі земельні наділи. Отож, аби структурувати й підкорити собі новопосталу й швидко зростаючу юрбу, треба було лише вигадати ідею, яка б виправдовувала аґресивність і скеровувала енергію «нової» сили на руйнування світу, який колишні селяни ненавиділи вже тому, що не знайшли свого місця в ньому. Відтак нічого дивуватися, що всі фашистські й комуністичні режими XX віку спиралися саме на малокваліфіковані робітничі кадри, переважну більшість яких складали колишні селяни.
71
Звісно, не можна говорити, що сьогодні, на початку третього тисячоліття, в Україні цілковито знищені сільські соціальні взаємини як такі. Проте сьогоднішнє українське село дедалі більше за типом соціального співжиття вподібнюється місту. Як і в місті, в селі закон чи сила беззаконня давно витіснила традиційне та звичаєве право, а пісня чи вкорінені в пам'яті поколінь обряди давно не виконують жодної іншої функції, окрім декоративно-етнографічної, і не мають зв'язку з реальним життям людини, а починаються і закінчуються на сцені (реальній чи імпровізованій — не так суттєво), зберігши форму й цілковито втративши сакральне наповнення. Цей процес зайшов настільки далеко, що навіть поети зламу тисячоліть давно вже не шукають цілісности в народному, змістивши свої пошуки на рівень окремого слова. Згадаймо, що наприпочатку віку XX творець імперського футуризму Велімір Хлєбніков їздив українськими селами саме за цим, іще не втраченим, духовним знанням, якого, за його ж словом, ніколи не існувало в селі російському.