За таку аполітичність, звісно ж, довелося платити майже повсякчасними грабунками як організованих військ, так і неорганізованих військових угруповань. Утім, платити довелося й за «любов» та підтримку: аби здолати Нестора Махна, більшовикам 1921—1922 роками довелося виморити голодом близько мільйона селян українського Півдня.
Любов та відчуття земли навіть за умов постійних грабунків дозволила привченим за довгі роки до всіляких несподіванок селянам не лише вижити, а й суттєво зміцнити свої господарства. Отож, коли Радянська влада почала відвертий наступ на господарів (за радянською термінологією — «куркулів»), на Поділлі було к о г о і, головне — щ о грабувати.
Не надто заважав цьому навіть доволі однорідний етнічний склад (85,1 % населення 1926 року визнавало себе українцями[72]), що, втім, мав значний домішок польської крови. Тривале польське панування принесло з собою й доволі відчутний вплив греко- та римо-католицької культурної традиції (більш відчутної, щоправда, в Західному Поділлі). Релігійна культура жителів краю була досить високою, а інститут Церкви займав у житті її мешканців значне місце.
Утвердження більшовицької влади на Поділлі випало на роки нової економічної політики й емоційно сприймалося доволі спокійно аж доти, доки не було проголошено початок індустріалізації — ціною цілковитого закріпачення в колгоспному ярмі та пограбування українського селянства.
Враховуючи, що основним населенням Поділля з давніх-давен були саме селяни, стає зрозумілим, чому більшовицький терор у цьому краї був доволі жорстким. Він, хоча й не ніс загрози повного фізичного винищення (раби, які б за безцінь обробляли землю першій країні «робітників і селян», таки були потрібні), мав на меті як цілковите знищення психології «господаря», так і певний економічний інтерес: на індустріалізацію, проголошену Й. Сталіним, потрібні були гроші, а грабувати селян виявилося найпростіше. За всіма законами фізіології та психології, коли організму загрожує смертельна небезпека, всі свої зусилля він кидає насамперед на протистояння їй. Тож цілком закономірно, що впродовж XX століття саме з середовища селян з'являється низка осіб, які виступають на захист природного ареалу існування своїх батьків, їхніх звичаїв і традиційного ладу життя, що дедалі більше входить у конфлікт з індустріалізацією навіть давніх землеробських центрів — Ірландії, України, Італії, Баварії, Іспанії. Упродовж усього минулого віку ці скупчення протиріч проривалися фашистськими й комуністичними режимами, ставали місцем дислокації й соціальною базою для терористичних організацій і авантурно-анархістських утворень, які кидали від початку приречений на неуспіх виклик маґістральному шляху розвитку європейської цивілізації. Закономірно, що переважна більшість цих рухів зароджувалася саме на землях із давніми землеробськими традиціями, жителі яких прагнули протистояти диктату Закону — єдиноможливого божка для існування та функціонування «нового» світу, що відверто відкидав базований на звичаєвому праві селянський устрій життя.
Тут не місце вдаватися в теоретичне обґрунтування цієї тези, однак формулювання її дозволяє зрозуміти той шалений, нелюдський тиск сталінського режиму на вкраїнське селянство, яке справді виявилося гальмом на шляху модернізації (і то — не лише соціалістичної) країни. (Промислове місто майже не зазнавало таких утисків, і зовсім не тому, що значною мірою було зденаціоналізованим: втративши землю, його жителі втратили психологію господаря, прийнявши натомість накинуте цивілізацією світобачення найманого робітника.) Заради справедливости треба відзначити, що такий же тиск відчували на собі й усі інші традиційні суспільства — російські старообрядці, кримські татари, чеченці та деякі інші народи, які зберігали психологічну спроможність — будь-що-будь — надсило опиратися втраті сакрального — своєї земли, на якій можна чутися людиною[73].
Коли хвиля світової індустріалізації сягла Російської імперії, яка зберігала свою стабільність саме за рахунок екстенсивного шляху розвитку, неминуче мусив виникнути конфлікт між прихильниками модерного та европоцентричного (комуністи, есери та інші проґресисти) і традиціоналістами (від прихильників царату на одному полюсі, до автономістів — на іншому). Останні, втягнуті в орбіту европейського цивілізаційного диктату, були приреченими, хоча й мали підтримку переважної більшости населення.
73
Власне, ця втрата почуття господаря змушувала залишати насиджене гніздо та їхати в пошуках кращої долі в цілковиту невідомість не лише українців (східних — на схід Росії, західних — у новий світ), а й ірландців, німців, італійців, іспанців, які, намагаючись обдурити европоцентричну цивілізацію, «відновлювали» своє почуття «господаря» в Південній і Північній Америці, Австралії та інших «нових» землях. Безперечно, гіпотеза про антиселянський і антитрадиційний характер європейської цивілізації потребує детальнішого розгляду, але наразі жодне з відомих мені пояснень не обґрунтовує достатньою мірою масового виїзду селян на нові землі.