Нічого дивного, що перемога перших (а саме — більшовиків) за кілька років вилилася в масштабну війну проти селянства й психології дрібного господаря вцілому.
Власне, оце психологічне усвідомлення хоча й несформульованої, але від того, може, навіть ще більш страшної, бо не обмеженої словом чи поняттям, загрози й безперспективности життя на землі спричинило поразку всіх селянських рухів XIX—XX століть. Звузивши панораму до меж України, відзначимо, із одного боку, ще й з'яву цілої плеяди письменників, вихідців із села, а з іншого, — різке загострення онтологічної самотности невкоріненої в традиційний соціум людини перед очима всесильного Молоха історії.
У такому контексті цілком закономірним видається той факт, що найгостріше всі ці проблеми відчували саме ті, кому долею було суджено змінювати батьківщину: ірландець Джойс, еміґранти Кафка й Камю. Останній у відповідь на звинувачення в байдужості до Алжиру, своєї батьківщини, кинув в обличчя суспільства згодом масово коментовану фразу: «Я вірую в справедливість, але передусім я буду захищати свою матір»[74].
Саме оцей пріоритет «матері» перед справедливістю вказує на вуха, які стирчать занадто очевидно, аби їх можна було дозволити не помічати: єретик Камю є очевидним носієм традиційного устрою життя, яке, попри всі його виклики суспільній моралі, виказують типового селюка: «своя сорочка ближча до тіла», а абстрактна правда, справедливість і закони історичного розвитку лише збільшують прірву між людиною та світом.
Усі ті слова, щоправда, зі значно меншим ступенем узагальнення, можна застосувати й до українських письменників, які полишали безперспективні села, аби здобувати успіх у столичних і нестоличних містах.
Дуже невелика кількість цих вихідців досягла справжнього визнання й життєвого успіху, але при цьому мало хто з них став своїм у культурі міст. Прикро, але їхні життєві долі часто відповідали змісту фрази, яку приписують Коротичу: «Першу частину свого життя український письменник намагається вирватися з села, а другу кладе на те, щоб оспівувати прекрасне сільське життя…» Це ґлобальне протиріччя певною мірою пояснює той факт, що сьогодні більшості носіїв міської культури (особливо — дітям) залишаються чужими й малозрозумілими твори українських класиків, які єхидно висміюються учнями по школах («Краще з'їсти кирпичину, ніж читать Павла Тичину» тощо), хоча академічне літературознавство старанно робить вигляд, що нічого такого немає.
Є. Ще й як є!
Не секрет, що більшість вихідців із селянської культури все це прекрасно відчували й усвідомлювали, але вивести проблему на рівень публічного, а не приватного дискурсу було зась: «У народницькому дискурсі література й літератори бачилися як одна велика сім'я… Народницький міт передбачав, що в ідеальній народній сім'ї існує гармонія між поколіннями, діти шанують батьків, молодші — старших, старші дбають про молодших, а авторитет батьків і старших безсумнівний»[75].
Ця констатація очевидного, але ще не ословленого на рівні публічного дискурсу, є своєрідним визнанням поразки, слабкости, виразної непотрібности зусиль для реалізації декларованих народництвом цілей — виховання народу. Ще страшніше це було визнати українським письменникам, які волею долі усвідомлювали себе останньою надією поневоленої нації[76]. І зовсім не випадково у своєму листі до Василя Стуса з приводу його «Феномена доби» Станіслав Тельнюк писав:
«Василю!
Я міг би не відповідати на твій памфлет „Феномен доби“. Він не мені адресований. Я думаю не так, як ти, і мене твій памфлет ні в чім не похитнув. Факти, які ти повідомляєш, мені відомі й так. Арґументація, що нею ти орудуєш, — мені знайома. Мені навіть неохота її спростовувати, просто неохота витрачати на це фосфор.
Але я взявся відповісти тобі хоча б ось чому. Ходить по руках памфлет, у якому обливається брудом найбільший український поет останнього півсторіччя (підкреслення зроблене слідчим Логіновим або суддею Дишлем для доведення антирадянської аґітації й пропаґанди В. Стуса — Д. С.) — і це вважається річчю не тільки дозволеною, а ще страшніше — проґресивною, революційною, необхідною і т. д., і т. п., і т. ін. І НІХТО — я маю на увазі не демагогів, а людей справді порядних, справді мислячих, справді самостійних — НІХТО не волає: „Ґвалт!“, НІХТО не обурюється, НІКОГО не проймає дріж.
74
Цит. за: Зенкин Сергей. Жития великих еретиков. Фигуры иного в литературной биографии // Иностранная литература. — 2000, ч. 4, С. 136.
75
Соломія Павличко. Теорія літератури. — К.: Вид-во Соломії Павличко «Основи», 2002, С. 47—48.
76
Із цією думкою погоджувалися всі учасники народницького дискурсу: від Е. Маланюка до О. Корнійчука. Цього ж вимагала й ідеологічна пропаґанда (як радянська, так і антирадянська), що примушувала письменників до виховання людей. Із іншого боку, «модерне», яке нині рекомендують розуміти як сучасне або найсучасніше в кожний проміжок історичного часу, є «