Власне, уже сьогодні цілком достатньо критичного матеріалу, аби висунути гіпотезу: Василь Стус є не вельми органічною постаттю в колі шістдесятників[82] навіть попри те, що він і належить цьому колу як людина, яка відстоювала батьківську сільську культуру. Його ускладнена, европейськи зорієнтована поезія, його прагнення синтезувати «своє» з «чужинецьким» і свідоме прагнення перекодувати національне інтернаціональною мовою світової культури, робили його творчість у шістдесяті надміру складною для сприйняття в контексті значно органічніших для патріархальної культури віршів Б. Олійника, В. Симоненка, І. Драча, Л. Костенко, М. Холодного та багатьох інших авторів сучасної Стусові ґенерації. Утім, варто зазначити, що в цьому ж напрямку працювали І. Калинець, М. Воробйов, В. Голобородько. Тому немає нічого дивного, що творчість саме цих авторів у шістдесяті була найближчою Василеві Стусу.
Проте й відмінність між ним і близькими йому за духом письменниками також була доволі істотною. Причини «змертвіння» народної традиції Калинець, Голобородько й Воробйов бачили передусім у кричущій суперечності між національним і радянським (квазіінтернаціональним) способом світопочування, тим часом як Стус дивився на цю проблему дещо ширше: архаїчному традиційному національному устрою сільського життя немає місця в законоцентричній цивілізації західного світу[83]. Власне, лише чітким усвідомленням того, що проґрес західного світу неминуче несе смерть його національним кореням, я можу пояснити і його тривале захоплення екзистенціалізмом («завжди на ґрані») і ці відомі й непрочитані до цього часу рядки:
Надсимвол всемогутньої Долі, якої ти, людина, можеш виявитися гідним, проходить крізь усю Стусову творчість, — лише таке пояснення цього онтологічного символу здається мені сьогодні достатньо вмотивованим і доказовим, бо значною мірою пояснює життєвий шлях самого Василя Стуса.
Власне, усвідомлення особистої відповідальности за те, щоб не виявитися останнім співцем свого народу, пояснює незрозумілу абсолютній більшості його сучасників спробу майже безнадійного пошуку творчого синтезу. За умов, коли в людині живе відчуття, що вона справді може виявитися останньою, набагато зростають моральні вимоги не лише до тексту, а й до самого себе — його творця.
Ця надмірна вимогливість до себе вкупі з прагненням якомога повніше зафіксувати світ зникомий настільки ускладнили й сконцентрували Стусову поезію та думки, що навіть найглибші дослідники його творчости — М. Коцюбинська, М. Павлишин, М. Хейфец, М. Рябчук, Є. Сверстюк, В. Івашко[85] — не намагаються в своїх дослідженнях чи статтях охопити його як цілісність, свідомо чи неусвідомлено обмежуючи себе окремими аспектами Стусового життя, творчости чи міту.
Як на мене, традиційний народницький погляд на постать Василя Стуса поки має значно меншу аберацію, аніж погляди модерних дослідників, які прагнуть осмислити постать В. Стуса як культурного героя, яким він за обставинами свого життя навряд чи міг бути, бо не відділяв життя від тексту, розглядаючи одне цілком органічним доповненням іншого.
82
Ідеться про загальноприйняте тлумачення цього терміну, а не про точку зору Є. Сверстюка, Л. Світличної та інших шістдесятників-дисидентів, які дещо звужують шістдесятницьку спільноту до кола осіб, які перебували бодай в активній моральній опозиції до радянського режиму. У культурному плані таке звуження явища шістдесятництва видасться дещо спрощеним і надміру орієнтованим на особисті якості людини, а не на їхні культурні орієнтири та вподобання.
83
Саме в цьому слід шукати розуміння того факту, що письменник ніколи активно не прагнув виїхати з СРСР, а коли й зрікався публічно громадянства (1978, 1979 pp.), то лише з причин неможливости мати елементарні людські права — право попрощатися зі смертельно хворим батьком, мати власні записи, зберігати вірші, нотатки. Коли ж біль і образа від абсолютної сваволі та несправедливости влади відступала, Стус відразу ніби кореґував себе: «та й не дуже кортить за той кордон» чи подібне. Ця ж відсутність прагнення за всяку ціну виїхати з країни була помітна й під час «перерви» між тюрмами від серпня 1979 до травня 1980 року, коли, навіть маючи запрошення на читання лекцій до кількох університетів, він не докладав значних зусиль, аби виїхати. Навпаки — за свідченням його дружини, моєю дитячою пам'яттю — значно більше він прагнув знову потрапити «на волю», до табору, де міг знову стати «самим собою», не маючи постійних, принизливих для нього як для чоловіка нагадувань про відповідальність перед родиною, яку він не міг ні матеріально забезпечити, ні захистити від зовнішнього тиску, зумовленого його безкомпромісною поведінкою.
85
Див., зокрема, їхні праці: Михайлина Коцюбинська. Поет // В. Стус. Твори: Т. 1, кн. 1. — С. 7—38; Стус як текст / Ред. та автор передмови М. Павлишин. — Мельбурн: Відділ славістики ун-ту ім. Монаша; Михайло Хейфец. «В українській поезії тепер більшого нема…» // Сучасність. — 1981, Ч. 7—8; Микола Рябчук. «Небіж Рільке» і «син Тараса» // Критика. — 1999, Червень; Євген Сверстюк. Василь Стус — летюча зірка української літератури // Євген Сверстюк. На святі надій. — К.: Наша віра, 1999; Василь Івашко. Міф про Василя Стуса, як дзеркало шістдесятників // Світовид. — 1994, Ч. III (16), С. 104—120.