Зрештою, торування «дороги» до читача — головне завдання, яке постає перед кожним, і то не лише українським, митцем, коли він прагне з любителя красного слова перетворитися на професійного літерата. Звісно ж, більшості не вдається здолати цей шлях, але сам факт такого пошуку свідчить про серйозність письменницьких намірів і певний професіоналізм.
Хоч як прикро, але невдачі на цьому шляху є закономірними, а успіхи — надто рідкісними й ніколи чи майже ніколи не виказують жодної закономірности. «Модерністи» платять нерозумінням із боку широких мас, «традиціоналісти» — певною зверхністю критиків і літературознавців, ті ж із авторів, хто шукає синтезу, часто стають чужими і тим, і іншим. Як тут не згадати імен Павла Тичини, Віктора Петрова-Домонтовича, Михайла Яцківа. Більшою чи меншою мірою творчість усіх цих письменників досі прочитана доволі поверхово, або, як у випадку з Тичиною і Петровим-Домонтовичем, усе ще засуджується зі псевдоідеологічних міркувань. Поодинокі голоси людей, які співвідносять їхню трагедію й роздвоєність із трагедією й роздвоєністю українського народу в XX ст., усе ще залишаються епізодичними й не надто впливають на усталені стереотипи сприймання.
Щось подібне відбувається і з творчістю Василя Стуса: одні його сприймають лише як естета і лірика, інші — як борця за «незалежність України» (фактично — за право на існування україномовної селянської культури), тим часом як усе це в дуже складний, химерний і не завжди послідовний спосіб цілком природно співіснувало в ньому.
І, що найважливіше, зрадити жодну з цих складових Василь Стус не міг. Бо на одному боці була мама, батько, рід; а на іншому — потяг до високого, прагнення реалізації й відповідальність речника таланту за Божу іскру — чи то дар, чи то прокляття.
Батьки Василя Стуса[90] взяли шлюб восени 1920-го. Ще яких два-три роки тому такий шлюб важко було навіть уявити, адже відмінність у соціальному й майновому статусі Їлини Сінківської (дівоче прізвище матері В. Стуса) і Семена Стуса були істотними, а це — не найкращий варіант шлюбу. Мало місце й зневіра Їлини, пов'язана, очевидно, з любов'ю без взаємности, про що сама вона воліла мовчати.
— Він був бідний, сирота, прийшов з плєну, — розповідала Їлина Яківна під час зйомок документального трисерійного фільму «Просвітлої дороги свічка чорна»[91]. — А ще троє дівчат було в нього: дві сестри від мачухи, а одна його рідна… То ми перезимували, а навесну вже свадьбу робили Зіні, його сестрі. Заміж віддавали. А брат його відказався від цих дівчат[92].
Перші п'ять літ вони не мали дітей. «Бог не давав», — казала Їлина Яківна. Разом із молодятами в невеличкій хатині поблизу ставка жили дві сестри (за батьком) Семена Дем'яновича — Маруся та Луша. Революційні події, які прокотилися Поділлям на межі двадцятих, залишили по собі не надто добру пам'ять, але спокійний і врівноважений Семен, який не успадкував родинної військової пристрасти, всі сили клав на те, аби підняти господарство й гідно забезпечити родину. І жили вони в цей період доволі заможно.
Перемога радянської влади хоча й принесла жителям краю чимало нового, але, поки діяла «нова економічна політика», проголошена ще Леніним, люди особливо не нарікали на долю. «Батько дав нам корову, — згадувала Їлина Яківна, — то корова отелилася. Дав свиню, а та дванадцять штук поросят привела весною перед Паскою. І так ми жили. То справим воза. То коней. Все ми перебули, відбули все чисто й не спорили нікогда ні з ким, якось так харашо жили»[93]. До середини 1920-х поступово стабілізувався побут, молодші сестри Семена підросли, а 1926 року народилася й перша дитина — Палажка[94]. Старший брат Василя — Іван — народився на початку 1930-х років.
Голод 1933-го для батьків Василя був болісним, але не таким страшним, як для переважної більшості селян: «Мама казала, що в 1933-му році вони голоду не бачили. У людей голод був, але… вони не голодували… Була корова. Стерпно було»[95], — згадує старша на рік за Василя сестра Марія. Та й сама Їлина Яківна говорить про період зими-весни 1933-го без розпачливого надриву: «Всього було! Но якось тоді вдома там було інакше»[96]. НЕП, однак, заступила політика колективізації, держава чимдалі більше потребувала коштів на індустріалізацію, а тому тиск на селян, чи не єдиних реальних «спонсорів» цієї політики, посилювався.
90
Щодо появи чоловічої гілки родини Стусів у селі Рахнівка краєзнавцем Оксаною Яцюк було здійснено архівну роботу, наслідком якої стала стаття «Родовід Василя Стуса», опублікована у «Вінницькій правді»: «
Ув архіві В. Стуса зберігається ксерокопія цієї статті, яка, на жаль, не має бібліографічних посилань, а з пані О. Яцюк мені зв'язатися не пощастило.
91
Розшифрування спогадів Їлини Стус здійснене Богданом Підгірним. Див.: Нецензурний Стус. Книга у 2-х частинах. Частина 1. Упорядкування Богдана Підгірного. — Тернопіль: Підручники і посібники, 2002, С. 140.
93
Там само. — С. 141. З розшифрування в книзі можна зробити висновок, що мова йде про 1934—1935 роки, однак із додаткових розмов та уточнень з родичами та рідними Василя Стуса слід припустити, що дід Василя Стуса за матір'ю спершу допоміг молодятам стати на ноги в середині 1920-х, а потім — після голоду 1933-го.
96
Їлина Яківна Стус // Нецензурний Стус. — С. 141. Мова — про порівняння голоду 1933-го у Рахнівці зі страшним голодом 1947 p., який Їлина Стус ледве пережила в Сталіно 1947-го.