Чисельні сліди у вигляді камінних баб, залишені цими майже мітичними пращурами, нагадують про себе нижчим за інші реґіони відсотком вірних християн.
Визначальною рисою Юзівки-Сталіно-Донецька також було його прикордонне становище: між культурами, між етносами, між військами[109], між державами. Що казати, коли в цьому краї не дивиною була навіть різна судова й виконавча влада. Греки-переселенці, які, згідно з указом Катерини II, перебралися в ці краї наприкінці XVIII ст., для управління Павлівськом[110] вибирали окремий орган, який поєднував у собі адміністративні, судові та поліційні функції — Маріупольський грецький суд, що був вищою інстанцією Маріупольського повіту[111].
Точно відзначив характер цього реґіону японець Гіроакі Куромія, якого також зацікавив Донбас: «„Клас“ і „нація“ — дві важливі концепції політичного мислення, що сформувалися як реакція на Просвітництво, — не підходили й не підходять реаліям політики в Донбасі. Марксистам було дуже важко в Донбасі навіть у часи пролетарської революції й громадянської (чи класової війни) в 1917—1920 pp.; так само було і націоналістичним партіям у часи, коли вони розквітали в інших місцях після розпаду й імперської Росії, і Радянського Союзу.
Визначальним для політики на Донбасі був (і досі є) могутній дух свободи й незалежности. Незалежність не відкидала можливости прагматичного альянсу з ворогами та зовнішніми силами, і ця поведінка спостерігачам часто видається безчесною, корисливою й безперспективною. Цей дух — продукт історії. Донбас належить до реґіону, що колись називався Диким полем, нічиєю землею. Нічия земля приваблювала шукачів свободи, і Дике поле стало вільним козацьким степом. Навіть після того, як вільний степ завоювали, кордони усталили, Запорозьке козацтво скасували, а Донське увійшло до Російської імперії, контроль метрополії над колишнім прикордонним реґіоном залишався слабким, а дух свободи стійко тримався.
Починаючи з другої половини XIX ст. розвиток промисловости, серед усього іншого, відкрив реґіон для масової міґрації, відродивши таким чином прикордоння в символічному розумінні. Донбас почав приваблювати всіляких шукачів свободи й щастя.
Навіть у сталінські 1930-ті роки й пізніше Донбас ніколи не втрачав слави безпечного притулку для втікачів. І перед, і після Другої світової війни Донбас приваблював чимало людности, яка хотіла розпочати тут нове життя. Це твердження стосується зокрема людей, позбавлених громадянських прав: куркулів, священиків, євреїв…»[112] Природно, що саме в Донбасі шукали рятунку й українські селяни, яким доводилося втікати від фізичного винищення. Врешті-решт, Донбас — не Урал, Сибір чи Колима, куди не лише вивозили ешелонами з ґратами на вікнах, але й виїжджали самостійно (хоча й не так масово). У суцільну невідомість Далекого Сходу — через увесь континент — мали сміливість їхати лише цілковиті відчайдухи, хоча й ті переважно вибиралися туди на банальні заробітки. А Донбас… цей край ще зберігав ілюзію можливого повернення…
Отож, можна сказати, що Василь Стус, хоча й народився в селі Рахнівка Гайсинського району на Вінниччині в таємничий Святвечір 6[113] січня 1938 року, але під час пологів думки його матері вже були далеко від малої батьківщини: народження сина примусило її на певний час відмовитися від переїзду до Сталіно з чоловіком та двома старшими дітьми — Палажкою та Іваном. Марію та Василя батьки сподівалися забрати до себе лише тоді, коли вдасться сяк-так облаштуватися на новому місці.
Можна сказати, що волею обставин Василеві ще до народження випав жереб поєднати в собі дві складові: селянську виваженість і мудрість, які за його життя перестали бути чеснотами, та донбаську вольність, анархічність і відчайдушність, без чого, коли прагнеш досягнути успіху, пробити собі дорогу майже неможливо. З якихось причин він не став на значно простіший шлях зречення коренів і матірної мови, як це природним чином робила більшість дітей переселенців, аби бодай таким способом уникнути жорстокого висміювання з боку однолітків. Втім, цей шлях був для слабосилих, а Василеві від дитинства хотілося бути сильним. Та й батьки, скільки він бачив, не соромилися свого походження, зберігаючи в родинному колі й релігійність, і традиційний лад, і мову. Цілком вірогідно, що тато чи мама в довгі й темні вечори розповіли йому чимало гіркого про свою втечу з Вінниччини і змогли романтичному юнакові розповісти про рідну землю так, аби на все життя закласти в нього непереборне бажання відстоювати національну гідність, про яку в Сталіно можна було прочитати хіба в історичних легендах про козаччину. Характеру й затятости для цього Стусові не бракувало, а трудне життя батьків лише змушувало міцніше стиснути зуби й якось по-орлиному викинути вперед підборіддя — мовляв, дивіться, хто прийшов.
109
30 квітня 1746 року російський Сенат постановив визначити кордон між Військом Донським і Запорозьким саме Кальміюсом. Від того часу лівий берег річки вважався Донським, а правий — Запорозьким. Детальніше див.: Л. Рубинштейн. Книга рекордов Донбасса. — С. 15.
111
Л. Рубинштейн. Книга рекордов Донбасса. — С. 18. Компетенція Маріупольського грецького суду поширювалася лише на грецьке населення.
112
Гіроакі Куромія. Свобода і терор у Донбасі: Українсько-російське прикордоння, 1870—1990-і роки / Пер. з англ. Г. Кьорян, В. Агеєв; Передмова Г. Немирі. — К.: Вид-во Соломії Павличко «Основи», 2002, С. 475—476.
113
Щодо дати народження поета в дослідницькій літературі про В. Стуса зустрічаємо чимало плутанини. У різних джерелах днем його народження називається і 6, і 7, і 8 січня. Цілком імовірно, що за метриками хлопця записали таки 8 січня. Однак, як зізнавалася Їлина Стус, у селі вона просто боялася реєструвати його 6 січня, записавши іншу дату. Василь Стус свій день народження відзначав 6-го січня і вказував саме цю дату в усіх документах, де не було контролю за реєстраційними записами.