Ця життєва позиція, що виросла з дитячого й юнацького протесту проти наруги над батьками, остаточно сформувалася десь на середину 1960-х років, але з певної часової відстані можна сказати, що значною мірою цьому сприяв збіг обставин, за яких він потрапив на Донбас.
З Донбаської перспективи цілком інакшою виглядала і «проклята» мамою Рахнівка, ніби загублена в степових балках подільського блюдця, де багатюща земля сусідує з постійними злиднями, чорними натрудженими долонями та якоюсь неймовірною спрагою знань, яку притлумлює в людині хіба напівголодне принижене життя селянина, що забиває цю спрагу щоденною необхідністю пошуків хліба насущного. Більшість не витримує цього тиску, лягаючи в землю й стаючи ґрунтом для росту наступних поколінь. Але трапляються щасливі винятки з правил, і хтось у неприхованій гордині кидає виклик людям і Богові, аби надсило витворити власну Долю, яка порушує всі й усілякі правила, але саме тому з часом стає прикладом для наслідування. Стає світом — байдуже, реальним, поетичним, чи й просто вигаданим, — у якому знаходять тепло порозуміння ті, кому Ф. Ніцше пророкував самотнє існування на холодних верхів'ях. А може, все значно простіше, і багата подільська земля просто дала світові ще одну людину з крицевим характером, який змалку гартувався в умовах вільного й свавільного Донбасу, де не відстоювати право на власну інакшість означало або стати відступником, або — предметом постійних кпинів однолітків.
Як би там не було, а в неспокійний несвятковий Святвечір у хаті, що притулилася обабіч стрімкого, притрушеного снігом провулочка, що цілком органічно вписується у надто подібний на Моренці[114] рельєф степу, народився хлопчик, який не лише спромігся на зухвалий синтез модерну з поневаженою традицією, а й зумів жити так, що його творчість набубнявіла й стала життям, а саме його життя — творчістю. Ґрунтом для цієї життєтворчости було оте вічне надмірно безформне тіло селянського Пантаґрюеля, яке треба було за допомоги стилоса трансформувати в довершеність новітньої форми, яка б не лише не знищила традиційного національного духу, а навпаки — підкреслила його, зробила пізнаваним і близьким людям його земли на осяжному чуттєвому рівні. Адже, народившись у селі, Стус добре розумів, що в силу своєї малоосвічености його народ не міг розумом осягнути ні сенсу його життя й боротьби, ані його творчих звершень.
Десь із кінця 1960-х поет починає творити не лише власний поетичний світ, а й міт власної біографії, що від 1972-го існували як щось цілісне й невіддільне одне від одного, але й, водночас, ніби зовсім одне від одного відрубно, адже місця в творчості для публіцистичних виступів чи політичних заяв, як то полюбляє робити вкраїнська поетична орда, Василь Стус майже не допускав: справді, що важить для вічности сьогоденна боротьба з владою, яка — боротьба, а не влада, — й потрібна лише для того, аби пізнати себе справжнього й визначити, на що ти спроможний.
Докладно свою дитячу, дещо мітологізовану біографію, поет виклав у листі до сина від 25.04.1979 року[115]. Проте перші спроби такого творення датовані кінцем 1960-х[116], коли він лише шукав підходи до нової поетичної мови. Після ж написання праці про Павла Тичину «Феномен доби, або Сходження на Голготу слави» поет остаточно усвідомив обов'язок письменника, принаймні українського письменника, тісно переплести долю з творчістю. Десь на час написання «Феномену…» Василь Стус остаточно зрозумів: що вищу творчу планку ти ставиш перед собою, то вимогливішим маєш бути до себе, бо інакше тобі не буде віри, й перед тобою проляже стоптана численними черевиками дорога блазня.
Наприкінці 1960-х зробити своє дитинство апокрифом Стусові не вдалося. Це сталося за десять років, коли після восьмирічної розлуки він у листі до сина щиро виповідав дитинство, намагаючись бодай так підготувати його до зустрічі. Він усвідомлював, що знайомитися їм доведеться наново. Подолати ж лід взаємного незнання й нерозуміння могла лише ґранична щирість. Описуючи події дитинства, які особливо вкарбувалися в пам'ять, а відтак були найістотнішими для нього, він ніби вбивав стовпчики на тих перехрестях долі, які сформували його саме таким. Тому, цитуючи часом занадто розлогі пасажі листа, дозволю собі лише в дечому прокоментувати чи доповнити їх.