Таке життя. А що ніхто з цієї багатомільйонної знеособленої маси не мав жодної можливости якось змінити його, то, аби вижити, доводилося розчинятися в загальній сірій масі, що навіть принаджувала своєю силою, частиною якої ставала й сама людина. Це вабило, дозволяло позбутися або принаймні менше відчувати постійний тиск страху, який панував у країні. І хоча родина Стусів намагалася зберігати в родині селянські звичаї, не впливати на дітей така суспільна атмосфера не могла.
Пізніше, осмислюючи своє життя в цих двох — родинному та суспільному — колах-світах, Василь Стус досить чітко побачив своє місце (і місця багатьох таких же вихідців із народу, які ставали інтеліґентами в першому-другому коліні) у розірваному чужою волею світі:
Отож напередодні Великодніх свят 1941-го Семен поїхав через пів-України по дітей, які вже забули, як виглядає їхній батько. Їлина ж, навіть попри смертельну хворобу дочки, «пішла на роботу в ноч. Приходжу звідти та йду до тої бідної дєвочки, що лежить в больниці. То там день работаю, а ніч сиджу коло дитини. Це пішла я, а завтра Паска. Пішла я на роботу, а приходжу з роботи, а він вже з цими дітьми вдома. Приїхав, привіз. Та й каже: „Набрався я з ними“… Вони його не признають. Я тільки, каже, привів їх сюда [в барак, де в 1941-му жили Стуси. — Д. С.] — знов тікають.
Я йому і кажу, що така і така штука, що дитина, дочка, в больниці і без пам'яти. Пішов, відправив її в другу больницю, і вона там Богу душу віддала, на другий день Паски вже…»[126]
Пам'ять Василя Стуса свідомо чи несвідомо затирає ці факти, вони не потрапили у лист до сина. Він просто не міг, не мав права писати, що не впізнав батька, бо це б кинуло тінь на його зв'язки з родом! Проте реальних спогадів про цю зустріч із батьком, для дворічного Василька — майже незнайомим дядьком, поет не має: «Пам'ятаю, як мене 1941 р.[127] тато віз на Донбас — разом із Марусею. Досі пам'ятаю, як пахло в вагоні»[128]. І це все, що запам'яталося, — запах.
Відчуваючи якусь внутрішню незручність від такої, цілком вмотивованої диточої непам'яти, Василь Стус додає: «Пам'ятаю, як тато (дід Семен) повертався з роботи в Рахнівці — це було 1939 р.[129] — а я з гори на долину (геть крута гора!) біг йому назустріч — аби впасти в його долоні, а він мене піднесе над собою»[130].
Цей Великдень справді був чорним для родини Стусів, яка вже втратила своє місце в селянському світі, але ще тільки почала здавати спити на право існувати у світі індустріальному. Батьки Василя таке воліли не згадувати, сам поет цю прірву між світами воліє представити крізь свідомість 2-річної дитини: «Пам'ятаю, як сміялися жінки донецького бараку, що я хвалився, ходячи в довгій сорочечці: „цю сорочечку мені бабуня пошила, з кишенькою“ — казав я, а їм було чогось відрадно»[131].
Після переїзду в Сталіно Стуси мешкали в гуртожитку «сто сьомого» заводу, в окремій комірчині, де сяк-так містилася вся родина. Служби, кухня — спільні для цілого поверху.
129
Найімовірніше, — нашарування пам'яти або й свідома містифікація. Бо 1939-го минув майже рік, як Семен Стус завербувався на роботу в Донбас, і, отже, його не могло бути в Рахнівці. Така зустріч між батьком і сином 1939 чи 1940 pp. могла відбутися лише тоді, коли Семен приїжджав у село, аби забрати дружину. Відтак, аби зробити приємне мамі, яка сяк-так годувала дітей лише завдяки донбаським посилкам чоловіка і шепотіла синові на вухо: «Тато приїхав, тато приїхав!», 1,5—2,5-річний хлопчик справді міг кинутися в обійми забутого батька.