Однак селянська звичка мати власний дім і не жити в хліві спільного мешкання змусила батьків малого Василя навіть попри горе від втрати старшої доньки взятися за спорудження власного дому. Попри всі донбаські біди про можливість повернення на Вінниччину навіть не думали, бо, як казала Їлина Стус, до Сталіно «нас таке горе загнало…»[132]
У цьому розпачливому слові ніби сконцентровано всю трагедію українських селян, народжених на межі XIX і XX століть: звиклі до тяглости й відповідальности перед землею, на якій споконвіку жили їхні предки, вони не могли психологічно змиритися з нищенням традицій, але, тікаючи з колишнього раю, все життя мучилися спогадами про малу батьківщину, залишаючись чужими незрозумілому монстру індустріалізації та міській культурі, де виростали їхні діти.
У цьому процесі розселянення України родина Стусів була доволі типовою й мало чим різнилася від інших. Єдина, хоча насправді й надто істотна річ, — Семен не пив і мав надзвичайну повагу до освіти, яку йому самому не вдалося здобути. А тому в родині панував культ знань і допитливости. Набутими ж знаннями діти значно з більшою охотою ділилися з батьком, аніж із мамою.
Цілком можливо, що саме ця селянська впертість батьків, які попри тиск оточення не зреклися віри (хоча до церкви ходили вкрай рідко), мови (живої, а не літературної) та традиційних українських цінностей, дозволило малому Василеві вперше відчути свою інакшість, якусь окремішність від інших і прискорили усвідомлення себе як особистости. Певною мірою цьому сприяв і той факт, що батьки Василя були вже немолодими людьми й не мали жодних честолюбних інтересів, що б неминуче примусило їх докорінно змінювати стиль життя. Вони просто хотіли вижити й вивчити дітей, а для цього вистачало просто працювати. Це годувало, і годувало непогано. Болісна втрата найстаршої доньки примусила їх навіть піти на додаткові витрати і, аби врятувати менших дітей (бо хто дасть ґарантію, що якась інша інфекція не забере котрогось із них?), найняти кімнату в будинку на вулиці Ударній. Щоправда поставити власну хатину за ті кілька місяців, що залишилися до війни, Стуси не встигли.
Раннє дитинство Василя припало на роки війни, про що поет згадує побіжно й доволі нейтрально:
«Пам'ятаю початок війни, як відступали наші. Сусід-татарин зарізав лошака — гарного, молоденького — на моїх очах перерізав горло. Я плакав — так було шкода. А вже як він, сусід, хотів мене нагодувати м'ясом тим (смерділо на ввесь коридор!) — я ревма ревів, аби не присилував до такого гріха: їсти гарного лошака.
Пам'ятаю кролів, що їх ми тримали в час війни. Чомусь поздихали — ще сліпі. Трупики лежали в болоті — ой, як мені було сумно! Тоді я не хотів жити — так було гірко й скрушно — за кролями!»[133].
Почалися два непрості окупаційні роки, коли треба було просто виживати й нічого не планувати наперед, адже ніхто не знав, чим уся та катавасія закінчиться. Семена Стуса за віком до війська не взяли, а годувальник у родині — таки значна полегкість. Було непросто. Однак — не гірше за інших. Судячи зі спогадів, найбільшою бідою в часи війни стала втрата могили сестри Палажки: «Ми боялись іти на кладбище, — згадувала мати В. Стуса, — бо два хлопці ішли з кладбища, німці їх вбили. Не маєш права ходити. І так ми не ходили, і так ми не знаєм до сіх пор, де вона похована. Замісили там, затовкли»[134]. Коли закінчилася війна, на місці колишніх поховань була лише столочена земля, де годі було відшукати слідів колишніх поховань.
Упродовж 1942—1943 років задля того, аби вижити, батькам Василя довелося зміняти на харчі все, що мали. «Міняти ходили тато з старшим сином Ванечкою»[135]. Наприкінці окупації родина остаточно залізла в злидні.
Не обіцяло полегкости й визволення. Ставлення до «осіб, які перебували на окупованій території», в Радянському Союзі було доволі жорстке. Відтак знову виникла потреба доводити лояльність до влади.
1944-го до Стусів знову прийшла біда: загинув брат Іван.
«Пам'ятаю, як 1944 p., — писав В. Стус, — ми садили кукурудзу на полі, викопуючи полин по цілині. Я накидав зерня в ямки, а мама (бабуся Їлинка) і брат Їван копали…
Пам'ятаю, як поранило брата Ївана. Як він лежав — з відбитою ніжкою лівою і вирваною осколком лівою щічкою. Спав наче, коли ми з мамою знайшли його. „Це на мене зорі з неба посипались“, — промовив він, коли мама, не зронивши сльози (бо затерпло серце їй), розбудила його і прикладала ніжку, наче б ніжка ще могла прирости. Більше він не приходив до пам'яти.
133
Василь Стус. Твори. Т. 6: кн. 1. — С. 345. Сестра Марія натомість стверджує, що в «