Я прийшов додому сам — де була Маруся. Ой, як я не хотів їй казати про біду! А коли ми видерлися з нею на вікно (може, виглядаючи батьків), я набрався сміливости й переповів їй, що сталося з Їваном. Плакали обоє, а через кілька годин Їван помер. Йому було 15 років… Пам'ятаю, як мене підвели на цвинтарі до тіла — востаннє поцілувати. А я бачив лише родимку на правій щічці його і не хотів, геть-геть не хотів — ні цілувати, ні прощатися — з Їваном і його родимкою»[136].
У 1944-му Стуси змушені були знову повернутися до бараку хімзаводу, бо платити за оренду кімнати в селищі не було чим. Восени пішла до школи сестра Марія. Але коли старшим дітям Семен з Їлиною таки могли купувати книжки, справляти добрий одяг, аби «все було як у людей», то Марії довелося іти в тому, що було. І єдине, чим напучував Семен свою дочку під час навчання, були слова: «Не будеш вчитися — підеш на залізну дорогу кайлувати»[137].
Життя тривало. Не маючи бажання сидіти вдома самому — тато й мама на праці, а дитячі садочки відразу після війни були завеликою розкішшю, — малий Василь подався до школи за сестрою. Читати він умів: під час війни робити було нічого, розваг — жодних, от і довелося вивчити зі старшим братом Іваном, батьком та мамою грамоту, аби сяк-так бавити себе книжками, які вдавалося знаходити.
Вчителька сприйняла ситуацію спокійно, тим більше що найменший Василько доволі швидко став її кращим учнем. Допомогла й добра пам'ять учителів про брата Івана, який був одним із кращих учнів. І лише коли вдарили морози, вчителька почала турбуватися й вирішила переговорити з Їлиною Яківною: «Ми й не знали з дідом, що він в школу ходить… я кажу: „Васєчка, синок, ти сиди“. А в нас там набрали, як то ми, хохли, землі, засівали там кукурудзу, то, сьо. А я їду за тою кукурудзою, кажу: „Ти, синок, сиди коло хати, нікуди не йди“. А на другий день приходить Маруся зі школи й каже: „Мам, вчителька передала листок“… явиться, значить, туда. Вона жила, та вчителька, близько.
Я приходжу раненько, бо сама їду на город, а хлопця лишаю вдома малого. Ще нема йому шість год. Має бути на Рождество. Я їй сказала, що Стуса Василя мама. „А чо він босий в школу ходе?“. А я кажу: „Я не знаю. Він в школу не ходе, йому шість год нема“. А він вже газету читає. Я кажу: „Я не знаю, чого він ходе в школу. Я всігда в роз'єзді, на городі, то туда, то сюда, а його оставляю за хазяїна. А чого він прийшов у школу, то я не знаю. Нащо ж ви його приймаєте?“.
А вона каже: „А ви знаєте, що я вам скажу, пускайте його в школу. Нехай іде“»[138].
Якою бідною не була родина, а таки пошили йому костюмчика й відвідини Василем російськомовної школи № 150 набули леґітимности.
За 1944—1946 роки Семенові з Їлиною таки вдалося поставити на виділеній для них земельній ділянці невеличку однокімнатну хатинку[139]. Там і оселилися вчотирьох. Аби збудуватися, Семену довелося взяти позику в 10000 старих рублів. Матеріал на фундамент добували на численних руйновищах Донецька, і після виснажливої зміни, адже війна і відбудова тривали, Семен Дем'янович закладав фундамент майбутнього родинного дому, добудовувати який довелося вже після п'ятдесятки. Усі гроші, які він заробляв на праці, з'їдала позика й будівництво. Врешті його здоров'я не витримало. В 1946-му довелося Семенові їхати лікуватися до Монастирища. Коли Їлина Стус проводжала чоловіка в дорогу, то навіть написала листа своїй мамі: «Відправила Семена на курорт, але не знаю, повернеться він чи ні. Може, я відправила його назавжди»[140]. Але доля чи почуття обов'язку — збудовано ж лише кухню — допомогло вижити й повернутися.
Зима 1946—1947 років була найважчою у Василевому дитинстві: батька немає, мама ледь-ледь щось заробляє, і він сам-один[141] мусить миритися з цією дикою несправедливістю світу:
«Коли мені було 9 літ, ми будували хату[142]. І помирав тато — з голоду спухлий. А ми пхали тачку, місили глину, робили саман, виводили стіни. Голодний я був, як пес. Пам'ятаю коржі зі жмиху, які пекла мама, а мені від них геть боліла голова[143]. То був мій 3—4 клас. Тоді, на тій біді, я став добре вчитися. Вже 4 клас скінчив на відмінно — і до кінця школи мав похвальні грамоти, де в овалах були портрети Леніна і Сталіна.
Усе дитинство моє було з тачкою. То везли картоплю з поля, то з мішком я ходив на городи — рвав траву — чи то для корови, чи то для кози, то возив вугілля, збиравши на териконі. Тяжко — жили мало не лопали. А мусиш пхати тачку. Пам'ятаю, як плакала мама, бо в неї була одна подерта — латана-перелатана сорочка, а ми з Марусею ходили бозна у чому[144].
136
Василь Стус. Твори. T. 6: кн. 1. — С. 346. Марія Чередниченко так згадує про цей випадок: «
139
У донецькому дворі родини Стусів-Чередниченків по вул. Чувашській, 19 ще й досі стоїть те перше, зведене власними руками, житло Стусів у Донбасі — невеличка однокімнатна кухня.
141
Сестру Марію ще в березні 1946-го на цілий рік забрала до себе у Рахнівку тітка. Детальніше див.: Марія Чередниченко // Нецензурний Стус. — С. 166.
142
Мова про зведення хати з кількох кімнат, яку батько Василя почав зводити, очевидно, на початку 1947 року.
143
Аби якось боротися з головними болями, яких після смерти дочки Палажки батьки дуже боялися, треба було пити риб'ячий жир. А що Василь цьому вперто опирався, то тато Семен вигадав платити йому за кожну ложечку по 10 копійок. На зібрані в такий спосіб гроші Василько купував книжки, яких після війни батьки не мали. Детальніше див.: Їлина Яківна Стус // Нецензурний Стус. — С. 145.
144
Така ситуація з одягом для дітей зовсім не характерна для довоєнного часу, коли Семен і Їлина дбали, аби діти мали належний одяг.