Але Василь перебував під знаком долі, яка і давала шанс виявити характер у ситуаціях реального життя, таким чином кшталтуючи його, і водночас оберігала свого обранця, не дозволяючи ситуаціям набувати крайніх форм протистояння.
Коли семикласник Стус проводив літо 1951 р. у Рахнівці, він, природно, нічого не знав про опубліковану 2 липня редакційну статтю в Газеті «Правда» під назвою «Проти ідеологічних викривлень у літературі»[150], в якій московські партійні ідеологи «громили» вірш В. Сосюри «Любіть Україну». Цією статтею фактично розпочалася ідеологічна війна проти виявів національного в українській літературі, війна, що йшла не лише на сторінках центральної (що, врешті-решт, цілком умотивовано), а й національної республіканської преси.
Певна річ, ті відібрані в об'їждчика колоски збіглися з черговим погромом національної культури цілком випадково, однак таких «випадковостей» у долі Василя Стуса назбирується чимало, і коли перший напівусвідомлений вияв протесту, що співпав із початком погрому українського письменства слід визнати звичайним збігом обставин, то пізніші співпадіння провокують ставити питання про закономірність. І хоча було б певною натяжкою категорично твердити про відчуття Стусом особливих кризових явищ у національному житті, але я не знайшов жодних інших задовільних пояснень тому факту, що Стус завжди починав обстоювати національну гідність тоді, і може лише тоді, коли більше було нікому, а атмосфера страху особливо посилювалась. Бо «коли не я — то хто»?
Набута в дитинстві звичка лише тимчасово відпочивати від постійного долання труднощів гартувала характер і привчала саме до життя, в якому все доводиться здобувати самому. Це можна було б назвати навіть безперспективністю, але перспектива в Стуса таки була, і то — доволі значна, але ще хлопчиком Василь ачи вгадав, ачи відчув, що ота перспектива неминуче пов'язана з політикою «більшої чи меншої національної зради». Останнє пов'язувалося з батьками, переступити традицію яких він був органічно не здатен. А що якогось виходу з ситуації він не бачив, то ще з дитинства мріяв про геологорозвідку.
Уже багато сказано про те, що життьові реалії доволі рано примусили Василя Стуса усвідомити протистояння «своїх» та «чужих». І тому його дедалі сильніше вабила культура, яка дедалі більше здавалася йому такою собі зоною справжности і єдности світу. Саме в сфері культури (але лише в ній) він справді був людиною Всесвіту. Стус хотів працювати — і готовий був тяжко працювати, — аби лишень здобути відчуття причетности до цієї сфери й не залишитися непосвяченим дикуном.
Це на перший погляд протиприродне роздвоєння Василевої особистости до цього часу залишається однією з незбагненних таємниць його натури:
Намагаючись знайти пояснення цього дивного поєднання національно-традиційного й космополітичного у сфері культури, дещо несподівано зашпортнувся за думку, що насправді жодного протиставлення не існує. Бо коли «світ — то таночок всіх людей, що взялися за руки», то неможливо й неприродно уявляти, що всі люди (культури) водночас можуть долучитися цього танцю. А тому відважний негоціант, який поставив собі за мету спродати оптом найвищі здобутки свого народу, аби в такий спосіб долучитися до танку, неминуче має зустрітися з тисячею пасток на своєму шляху. Врешті-решт, тут не важливий навіть результат, — важливе прагнення, а воно в Стуса було. Ще з дитинства він збагнув, що не можна причаститися цього вогню з «чорного ходу», тобто через входження в імперську культуру, а тому шлях для нього був лише одним: перекодувати національне в загальноуніверсальні смислові коди, аби стати танцюристом, а не імітатором.
150
Див.: В. Ф. Верстюк, О. M. Дзюба, В. Ф. Репринцев. Україна від найдавніших часів до сьогодення. Хронологічний довідник. — С. 510.