П'ючи гіркий напій першої життєвої поразки, Василь підняв голову й лише зараз помітив, що сонце хилиться до заходу, а ночувати йому ніде. Треба поспішати до вокзалу.
— Я ще повернусь до вас переможцем, — невідь кому погрозив він і рвучко попрямував у бік вокзалу. — Я ще повернусь, — востаннє кинув оком через плече на червону пляму університету, яка здалася йому чомусь безформною купою гною, в якій розчинилися його найзаповітніші мрії.
«1954—1959 закінчував навчання в Донецькому педінституті».
(З автобіографії В. Стуса)
Усупереч очікуванням поразка на київських іспитах батьками сприйнялася спокійно й не без задоволення: як-не-як, а син буде дома.
Документи Василь подав на українське відділення Сталінського педагогічного інституту.
Срібна медаль, видана йому після школи, звільнила від складання іспитів, а тому все літо він пропрацював на залізниці, заробляючи гроші на костюм і радіолу «Україна»[159], що до початку 1990-х стояла в батьківській хаті.
Наприкінці першого курсу — весною 1955-го — студентам було оголошено, що інститутський чотирирічний курс навчання замінено університетським, розрахованим на п'ять років і, окрім диплома філолога, студенти отримають ще й історичну освіту. Доля дарувала Василеві нагоду замість інститутської освіти здобути сяку-таку університетську. Важче було з навчанням, адже змінився не лише статус вузу, а й факультет: філологічний трансформувався в історико-філологічний. А що викладачі мали не надто багато часу для трансформації програм, то просто «зліпили докупи повні чотирирічні курси історії і філології»[160], і студентам за п'ять років довелося опановувати повні курси педагогічного вузу як із філології, так і з історії. Проте якщо більшість досить важко витримувала такі перевантаження, то Василь лише радів із такого розширення інститутського курсу.
Наймолодший у групі, Василь доволі швидко завоював авторитет поміж студентів і невдовзі зрозумів, що рівень викладачів не надто відповідає його вимогам. Але що нарікати, — треба брати бодай досяжне. Щоранку Василь «найпершим з'являвся в авдиторії № 38, сідав за першу парту і відкривав якийсь підручник. У нього в портфелі завжди було що читати: Кант, Ніцше, Монтень, Фейєрбах…
Самотужки вивчив латинську мову. Добре знав німецьку <…> читав Гайне в ориґіналі, без словника. І на лекціях з німецької мови перекладав текст без словника, читав „з листа“. Але відповідав тільки українською мовою. Викладач Семерніна прохала Kipy Борисковську перекладати їй російською мовою Васин переклад…
Ніколи не козиряв своїми знаннями, не принижував нас, хоча ми порівняно з ним багато чого не знали. Із викладачами завжди був дуже чемний, поважав їх, навіть коли сам знав більше. Так було зі старослов'янською мовою, мовознавством, порівняльною граматикою: „Я десь читав про це, можливо, сам не розібрався…“»[161], — говорив він викладачам, які мало турбувалися тим, аби стежити за різними новинками зі своєї галузі, добре знаючи, що про головне — зміни ідеологічних вітрів — їм буде сказано на партзборах.
Василь багато часу проводить у бібліотеці, наполегливо штудіює літературу. І хоча курйози на кшталт незнання кимось із викладачів української мови вже тоді гнітюче впливали на нього, однак він навчився абстрагуватися від цього, як неминучого. Поступово Стус завоював авторитет, що дуже швидко почав працювати на нього. Побачивши наполегливість і працездатність студента, Василеві почали давати книги з власних книгозбірень окремі викладачі — знайомий ще зі шкільних часів К. Тесленко[162] та викладач зарубіжної літератури Т. Духовний. Завдяки цим людям 1954—56 років Стус здобув можливість познайомитися з ранніми творами Павла Тичини й Максима Рильського, творчістю заборонених тоді Михайля Семенка та Миколи Зерова, Володимира Свідзінського та Аркадія Любченка, Тодося Осьмачки та Михайла Драй-Хмари. Надзвичайно важливим для усвідомлення реальної картини української літератури, в якій Василь уже тоді готувався працювати, було й знайомство з прозою Миколи Хвильового, Валер'яна Підмогильного, Бориса Антоненка-Давидовича, Володимира Винниченка, драмами Миколи Куліша[163]. Усього цього майбутній поет майже напевно був би позбавлений у Києві, де постійні нагінки «за український націоналізм» виховали у викладачів перестрах перед студентами, у Донецьку ж така можливість була, і Стус максимально нею користався.
159
Стус Марія. Славний брат мій //Не відлюбив свою тривогу ранню. Василь Стус — поет і людина. — K.: Укр. письменник, 1993. — С. 12.
160
Лазоренко Анатолій. Штрихи до портрета Василя Стуса // Не відлюбив свою тривогу ранню… — С. 16.
162
Батько письменника Олександра Тесленка. Останній переїхав до Києва наприкінці 1960-х і доволі часто бував у родині Василя Стуса та Валентини Попелюх.
163
Є підстави думати, що саме в Сталіно Василь Стус уперше познайомився й із окремими творами («Романи Куліша», «Аліна і Костомаров») Віктора Петрова-Домонтовича.